Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

чаю, збирав зі старих шпульок від ниток, спалених ламп і конденсаторів, з грубого мідного дроту, оздоблював незліченною кількістю поважного вигляду ручок та індикаторів. Деколи ці копії мені недостатньо імпонували. Тоді, в інстинктивній потребі підкреслити їхню вагомість, я майстерно прилаштовував серед отого розгардіяшу то якусь лискучу бляшку, а то якусь спеціально викручену пружину з будиків. Я насичував свою конструкцію, аж доки здоровий глузд не підказував, що вже досить, що вигляд цієї псевдоапаратури відповідає моїм вимогам. Іще раз повторюю: я бавився. Утім, навдивовижу схожі конструкцій можна сьогодні побачити на виставках пластики. Чи я був провісником і в тій царині? Думка надто вже спокуслива, тим паче, що я пам’ятаю свою недавню пригоду на виставці абстрактної скульптури. У центрі експозиції громадилися неоковирні й покручено-дірчасті антиторси й антиакти, на стінах висіли різні за форматом і технікою колажі (чому їх не можна називати просто склеянками?). Я проходив повз натягнуті на мольберти абсолютно чисті полотна, лише підперті в кількох місцях зісподу кілочками — так, щоби площина картини геометрично заламувалася. Я минав оправлені в рами сіро-буро-зеленаві полотняні композиції, у яких допитливе око тільки впритул могло розгадати генеалогію творива — ідентифікувати якісь уривки сітки, застиглі під шаром мастики чи клею, металеві стружки, пружинні бляшки. Раптом я зупинився перед черговим експонатом. Він був цілком стриманий, наче автор вчасно схаменувся і приборкав свої початкові заміри. Цей твір являв собою прямокутний бляшаний лист. Приблизно у двох п’ятих від нижнього краю його перекреслював за принципом золотого перетину недбало почеплений брусок — щось на зразок струбцини. А вище від цієї головної лінії простягалася порожня площина старезної бляхи з трьома майже симетричними отворами. Ці наскрізні отвори зяяли в порожнечі, облямовані чимось на кшталт темно-сірого ореолу. Достоту осліплі зірки, дірки від вибитих сонць! Я ще розмірковував над технікою, до якої вдався художник, аби так природньо опилити отвори блідою облямівкою, що світлішала по краях. Я чудувався майстерності, з якою він вижарив цілу бляху так, що місцями вона була завуджена, а місцями шорстко пожмакана від вогню. Я заходився шукати табличку з назвою твору та іменем автора, але її не було. Аж раптом, відчайдушно закліпавши, я збагнув, що сталося непорозуміння. Виставка містилася у великій і гарній склепінчастій пивниці. Експонати висіли на її нетинькованих стінах і як завжди в такому місці, у нішах між цеглинами де-не-де виступали дверцята коминів. Я стояв власне перед такою заслонкою, заіржавілою і закритою вивихнутою засувкою. Естетична заграва, яка била від тих дверцят в мої спраглі очі, умить змерхла, згасаючи. Демасковані, вони раптом поскромнішали й стали банальною коминовою бляхою. Я ж, добряче сконфужений, досить швидко віддалився від того місця, аби вже перед справжніми експонатами повернутися в належний стан — себто налаштувати дух на вимоги, які ставить перед ним абстрактне мистецтво.

Розважаючи над цією пригодою, я дійшов висновку, що в ній не було нічого ганебного. Якщо хтось і мусив нести відповідальність за цю помилку, то аж ніяк не я. На подібних виставках трапляються й не такі речі. Пригадую, в яку халепу вскочив один знавець, справжній поціновувач, хоча, за власним зізнанням, трохи короткозорий. Це трапилося на іншій виставці, серед розмаїтих сірих кам’яних, а також гіпсово-білих брил і куль. Зненацька цей пан енергійно попрошкував до одного постаменту біля входу. Його привабила оригінальна за кольором і формою невеличка оборотова брила з ритмічним плетінням на поверхні. Напівдорозі він завмер, здригнувся і тихенько повернув назад. Брила виявилася звичайною халою, питльованим пекарським виробом. Дама, що виконувала обов’язки касирки, поклала її на перше-ліпше місце й пішла по чай. Що ж таке відбувається з мистецтвом, що воно припускає можливість отаких достоту комедійних вистав? Невже актуальні модні витвори могли б робити коминярі, пекарі, а також діти, що бавляться? Усе не так просто. Давній мистець створював суспільно корисні предмети. Це були знаряддя для послуг, нехай і своєрідних: таких, що допомагали мертвим відбути до вічности, закляттям — справдитися, молитвам — чинитися з приписаною літургією повнотою, неплідній жінці — зачати, героєві — одержати сакральну винагороду. Естетичність тих знарядь була їхньою складовою, вона стимулювала дію, підсилювала її, але ніколи не була домінантною, неужитковою. Адже мистець мав чітке місце у споруді релігійної чи державної метафізики. Він був інженером-виконавцем теми, але не її автором. Адже авторство приписувалося Одкровенню, Абсолюту, Трансценденту. Звідси бар’єри суворих обмежень, про які ми вже стільки говорили. Звідси також — тавтологічність тогочасного мистецтва, яке не говорить нічого нового, а напам’ять повторює добре відомі смисли: Розп’яття, Пророцтво, Вознесіння, акт запліднення в Пріаповій символіці, двобій Аримана з Ормуздом. Свою самобутність, свій неповторний геній мистець, так би мовити, замикав усередині полотен, скульптур і вівтарів. І чим потужніший був його талант, тим у більшому ступені його самобутність могла, попри невільне підпорядкування літургії, унаочнити свою присутність у вузькому полі дозволеного, себто не канонізованого повністю. І то в незліченні способи. Він міг трохи й відсунути закам’янілі догми, роздерти їх, надати їм більш чи менш алюзійного резонансу з тогочасними реаліями. Він міг навпаки сховатися у творі за допомогою системи дисонансів, ледь відчутних, а проте наявних розладів, інтерпретуючи які, ми сьогодні можемо й помилятися. Оскільки те, що видається нам наївним, навіть комічним у якихось ранньоготичних статуях святих, не справляло такого враження на сучасників. Щоправда, я охоче побачив би міну котрогось із мистців, коли він сам на сам знайомиться зі створеним образом. Ця контрабанда особистісного до сфери метафізичної догматики видається мені захоплючою справою. Я навіть у багатьох шедеврах відчував оцю активну присутність мистця як своєрідну дволикість, як, може, підсвідоме мікроскопічне блюзнірство, отруйна дрібка якого, як це не парадоксально, підсилює офіційну священну тематику твору. Але про це краще мовчати, принаймні тут. Епоха минула, піраміда метафізичної неволі завалилася під ударами технічого прогресу і мистець виявився приголомшливо вільним. Замість тематики десяти заповідей — безконечність світу, замість одкровення — пошук, замість наказу — вибір. Постають еволюційні напрямки — акт буквальний, акт, грубо витесаний, кам’яні узагальнення тіла, геометричні натяки на тіло — фрагмент, цурпалок, руїна торсу чи голови. І нарешті хтось помічає над висохлим руслом ріки якусь брилу серед розсипу ріні і тягне все це на виставку... Обробка не є доконечною, наскільки вистачить селекції. Таким чином, мистець деколи й несамохіть обертається від долі як Всевидющого Провидіння, до долі як статистичної теорії, сліпого вирування сил, які обточують брили в річковій бистріні. Від Свідомої Творчости — до творчої знахідки, від Доконечности — до Випадковости.

Не