Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

дала результати, оскільки я простудіював-таки цю книжку від дошки до дошки й збудував машину Вімсгурста та індуктор Ругмкорфа. Адже з незбагненної причини я обожнював потужні електричні конструкції. Від природи роззявкуватий, страшенно нетерплячий, недбалий, я, як то не дивно, виявився здатним на самозречення, на подальші вперті спроби, коли десятки їх не давали жодного результату. Я двічі починав багатомісячну криваву працю (криваву буквально, бо — незграбний маніпулятор — я мав скалічені, замотані брудними бинтами кісточки на пальцях), аж поки намотав на виліплені вручну маленькі паперові котушки кілька кілометрів обмотки, кожен шар якої заливав парафіном і перекладав воскованим папером. Ще гірше було з електростатичною машиною, бо я не міг дістати потрібного матеріалу для її диска. Спершу спробував використати для цього старі односторонні грамофонні платівки з кінематографу, які мали бодай 60 сантиметрів у діаметрі, та вони не підійшли. Зрештою, я видобув пластини з дуже старої і вже зламаної машини Вімсгурста й витяв із них лобзиком менші кружальця, обтинаючи позеленілі від старости ебонітові краї. Я точив їх на електричному моторчику в хмарах смердючого диму й чорної куряви, яка набивалася у волосся, в очі, між зуби, під нігті. Але машина таки була збудована. Цікаво, що в той же час я мав проблеми на уроках ручної праці, оскільки все, що я там робив, виходило кривувате, хитке й недбало викінчене, і мені постійно загрожувала погана оцінка.

Відтак я ще збудував трансформатор Тесли та впивався неземним паланням у полі високої напруги вакуумних рурок Ґайслера. У ті часи місцем паломництва для мене стала маленька крамничка з науковими посібниками в пасажі Гавсмана[58]. Пам’ятаю, що невелика, але куди досконаліша за мою машина Вімсгурста коштувала там 90 злотих — це була ціна вбрання. Згодом, на першому курсі, перші гроші, які я в житті отримав — стипендію Медичного інституту (це було 1940 року), я повністю витратив на рурки Ґайслера. Моя машина Вімсгурста працювала ще й тоді. Вона пропала допіру 1941 року, після вибуху війни.

Я займався також і теорією. Себто мав стос зошитів, до яких записував винаходи з «технічними кресленнями». Деякі пам’ятаю і досі. Був там пристрій для розтинання зернят вареної кукурудзи, аби під час їжі луски лишалися на качані. Був і літак у формі велетенського параболоїда, який мав літати понад хмарами — скупчені ввігнутим параболоїдним дзеркалом промені сонця перетворювали воду в резервуарах на пару й запускали в рух турбіни пропелерів. Пам’ятаю ровер без педалей, на якому слід було їздити «галопом» — як на коні. Сідло ходило за принципом поршня в порожній рурці, а зрушений нею передаточний ремінь мав обертатися довкола зубчатки. Джерелом енергії була вага наїздника, який мав підійматися і присідати в сідлі, як у стременах. В іншому ровері був привід на переднє колесо, бо кермо коливалося, наче маятник, прикріплене важелями з ексцентриком, як у локомотиві. Було там авто, у якому роль свічок запалювання виконували... кремінці від запальничок. Була й електромагнітна гармата. Я навіть збудував маленьку модель, а потім виявилося, що її задовго до мене вже хтось винайшов. А ще весло з лопастю у формі парасольки, яка самотужки відкривалася і закривалася під дією опору води. Найбільшим моїм винаходом був, без сумніву, передаточний механізм, винахід так само вторинний, як і чимало інших, оскільки я навіть не знав його назви. Але ця конструкція була принаймні реальна, нею послуговуються й досі. Не обійшлося, ясна річ, без різноманітних моделей perpetuum mobile[59], яких я понавигадував без ліку. У мене були зошити, присвячені виключно автомобільним конструкціям. Одна з них, наприклад, мала чотири трьохциліндрові двигуни, на взірець авіаційних, які знаходились в колесах. Варіант цієї ідеї був використаний насправді, тільки замість двигунів внутрішнього згоряння в колеса були вмонтовані електромотори. Пам’ятаю ще якісь двопоршневі двигуни й навіть щось на кшталт ракети, якою мав керувати ритмічний вибух газів у камері внутрішнього згоряння. Я відразу згадав цей свій винахід, прочитавши в 1944 чи 1945 році про механізм німецької самохідної машини «V-1». Це, звісно, не означає, що я винайшов «V-1» раніше за німців, просто сам принцип функціонування був дещо схожий.

Попри те, я проектував різні військові машини — одномісний танк, схожий на пласку сталеву труну на гусеницях, із кулеметом і мотоциклетним двигуном; танк-снаряд; танки, які рухалися на основі ґвинта, а не завдяки гусеницям (тепер уже існують такі трактори); літаки, які могли прямовисно злітати завдяки пересуванню двигунів. Ці та безліч інших, великих і малих машин і приладів заповнювали мої великі чорні зошити, а також менші, оклеєні «мармуровим» папером. Я незлецьки малював, але, звісно, подавав фантастичні розрахунки, у яких фігурували вигадані цифри та інші складні технічні деталі.

Заразом зростала моя бібіліотека, щодалі більше збагачуючись науково-популярними книжками — усілякими «Дивами природи» й «Таємницями Всесвіту». Отож, паралельно заповнювалися інші зошити, у яких я проектував уже не машини, а тварин. Виконуючи per procura роль заступника еволюції, її головного конструктора, я вигадував різних жахливих хижаків, які походили від знайомих мені бронтозаврів і диплодоків — із роговими щитками, пилоподібними зубами, рогами. Я тривалий час намагався винайти звіра з колесами замість лап, причім був настільки сумлінний, що навіть заходився креслити його скелет — щоби уявити, як виглядатимуть запозичені з паротяга деталі в кістках і жилах.

Розводячись так широко про свої конструкторські вправляння в молодшій гімназії, представляючи відкриття віддавна відкритих америк, підкреслюючи зусилля, яких вимагали ці тяжкі роботи, я не забув про те, що все це було тільки забавою. Об’єкти для творчости я вибирав сам, незрідка вдаючись до занадто оптимістичних замірів. Приміром, я зазнав поразки, коли хотів повторити Едісона та змайструвати фонограф. Хоча я й випробував розмаїті голки, мембрани, качалки для тіста, віск, парафін, станіоль; хоча я до хрипу верещав в рупори моїх фонографів, жоден із них так і не увічнив моїх зусиль бодай єдиним слабеньким звуком записаного голосу. Але повторюю, це була забава. Я знав про це і навіть погоджуюся у цьому зі собою, дванадцятилітнім, хіба з деякими застереженнями. Епоха винищування предметів, які потрапляли мені до рук, не перейшла в наступну, конструктивну фазу миттєво й несподівано. Між ними був перехідний період, який — як феномен — цікавіший від них обидвох. Це був період удаваних робіт. Так-от, до того, як взятися до великих технічних чинів, я довго будував приймальні й передавальні радіостанції, які не могли, та й не повинні були працювати. Я монтував їх на дощечках, у блашаних коробках від