Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Так, Господарю. Хе-хе, добрячого ж ви йому дали прочухана...

— ДЯКУЮ.

Альберт почимчикував геть у напрямку кухні.

Знов запало те, що можна було би назвати тишею в приміщенні з життємірами.

— ВИХОДЬ УЖЕ, НЕ ХОВАЙСЯ.

Сюзен послухалася й постала перед Невблаганною Дійсністю. Смерть був заввишки сім футів. Але здавався навіть вищим. У Сюзен в голові роїлися тьмяні спогади про когось, хто ніс її на плечах величезними темними кімнатами, але в тих спогадах це була людина — кістлява, але таки цілком людської природи істота, хоча природу ту Сюзен і не могла достоту означити.

Той, кого вона бачила зараз, не був людиною. Він був височезним, гордовитим і страшним. Він міг так розправити плечі, аж закони світобудови виправлялися перед ним, — подумалося Сюзен, — та це не надавало йому людяності. Він пильнує цей світ. Безсмертний за визначенням. Кінець усьому сущому.

«Але ж він мій дід. Тобто буде ним. Тобто є. Був».

Але... Була на тій яблуні одна штука. Думки Сюзен весь час відгойдувалися до неї. Вона дивилася на постать перед собою, а згадувала ту штуку на яблуні. Втримати обидва образи у свідомості було майже неможливо.

— ТАК-ТАК-ТАК. БАГАТО В ТОБІ ВІД МАТЕРІ, — сказав Смерть. — І ВІД БАТЬКА.

— Як ви зрозуміли, хто я?

— У МЕНЕ УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ.

— Але як ви можете пам’ятати мене? Мене ж іще навіть не зачали!

— Я Ж СКАЗАВ, УНІКАЛЬНА. ТЕБЕ ЗВАТИ...

— Сюзен, але...

— СЮЗЕН? — гірко перепитав Смерть. — ВОНИ АЖ ТАК ХОТІЛИ ВСЕ ЗРОБИТИ ПО-СВОЄМУ, ПРАВДА?

Він сів у крісло, склав фаланги пальців дашком і дивився на Сюзен понад ними.

Їхні погляди зустрілися, і Сюзен не відвела очей.

— СКАЖИ МЕНІ, — за якийсь час озвався Смерть, — ЧИ БУВ Я... БУДУ... Є ХОРОШИМ ДІДОМ?

Сюзен задумано закусила губу.

— Якщо я розповім, не буде парадоксу?

— ДЛЯ НАС — НІ.

— Тоді... коліна у вас кістляві.

Смерть витріщився на неї.

— КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

— Даруйте.

— ТИ ПРИЙШЛА СЮДИ, ЩОБИ ЦЕ МЕНІ ПОВІДОМИТИ?

— Ви кудись зникли... там. Мені довелося взяти виконання Обов’язків на себе. Альберт страшенно переймається. Я прийшла сюди, щоби... дізнатися дещо. Не знала, що батько працював на вас.

— ПРАЦІВНИК ІЗ НЬОГО БУВ КЕПСЬКИЙ.

— Що ви з ним зробили?

— ВОНИ ОБОЄ В БЕЗПЕЦІ ПОКИ ЩО. МЕНЕ ТІШИТЬ, ЩО ВСЕ СКІНЧИЛОСЯ. ЛЮДИ НАВКОЛО ПОЧАЛИ ШКОДИТИ ТВЕРЕЗІЙ ОЦІНЦІ. ОТ І ТИ, АЛЬБЕРТЕ...

Альберт з’явився на краю килима з чайником і чашкою на таці.

— ЩЕ ОДНУ ЧАШКУ, КОЛИ ТВОЯ ЛАСКА.

Альберт озирнувся й не спромігся помітити Сюзен. Коли вмієш бути непомітною для панни Дупс, з іншими значно простіше.

— Як скажете, Господарю.

— ОТЖЕ, — повів далі Смерть, коли Альберт почовгав геть, — Я ЗНИК. І ТОБІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТИ УСПАДКУВАЛА РОДИННУ СПРАВУ. ТИ?

— Я не хотіла цього! Кінь зі щуром прийшли по мене!

— ЩУРОМ?

— Ну... Здається, це ще попереду.

— О, ТАК. ПРИГАДУЮ. ЛЮДИНА ВИКОНУЄ МОЮ РОБОТУ? ЗВІСНО, ЦЕ ТЕХНІЧНО МОЖЛИВО, АЛЕ НАЩО?

— Здається, Альберт щось знає, але прямо казати не хоче.

Альберт з’явився вдруге зі ще однією чашкою й блюдечком. Ставлячи їх на стіл, він так дзенькнув ними, ніби дратувався, що з нього кепкують.

— Це все наразі, Господарю?

— ДЯКУЮ, АЛЬБЕРТЕ. ЦЕ ВСЕ.

Альберт знову пішов, але цього разу повільніше, ніж зазвичай, і весь час зиркав через плече.

— Він взагалі не змінюється, так? — спитала Сюзен. — Звісно, в цьому ж і суть цього місця...

— ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО КОТІВ?

— Перепрошую?

— ДО КОТІВ. ПОДОБАЮТЬСЯ ВОНИ ТОБІ?

— Вони... — Сюзен вагалася, — нічого такі. Але кіт — це всього лише кіт.

— А ШОКОЛАД? ЛЮБИШ ШОКОЛАД?

— Гадаю, це штука, якої може бути забагато.

— ТИ ТОЧНО НЕ ДО ІЗАБЕЛЛ ВДАЛАСЯ.

Сюзен кивнула. Улюбленою стравою її матері був шоколадний геноцид.

— А ЩО З ПАМ’ЯТТЮ? ДОБРА В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ?

— О, так, я... пам’ятаю багато чого. Про те, як бути Смертю. Як все це мусить працювати. Слухайте, ви от щойно казали, що пригадуєте щура, а це ж іще навіть не ста...

Смерть підвівся й покрокував до моделі Диску.

— МОРФІННИЙ РЕЗОНАНС, — промовив він, не дивлячись у бік Сюзен. — ХОЛЕРА. ЛЮДИ НАВІТЬ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ОСЯГНУТИ, ЩО ЦЕ. ДУШЕВНІ ОБЕРТОНИ. ВОНИ ЗА СТІЛЬКИ ВСЬОГО ВІДПОВІДАЮТЬ.

Сюзен витягла з кишені Імпів життємір. Блакитний дим досі вирував в отворі між посудинами.

— Можете мені з оцим допомогти?

Смерть різко розвернувся на місці.

— НЕ ТРЕБА БУЛО МЕНІ ТОДІ ТВОЮ МАТІР ЗА ДОНЬКУ БРАТИ.

— А нащо взяли?

Смерть знизав плечима.

— ЩО ЦЕ ТАМ У ТЕБЕ?

Смерть узяв життємір Паді з її рук і підніс вище, щоби роздивитися.

— ОН ЯК. ЦІКАВО.

— Ви не знаєте, що це значить, дідуню?

— Я З ТАКИМ РАНІШЕ СПРАВИ НЕ МАВ, ТА ЦЕ, МАБУТЬ, МОЖЛИВО. ЗА ПЕВНИХ ОБСТАВИН. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЯКИМОСЬ ЧИНОМ... В ЙОГО ДУШУ ПРОНИК РИТМ... ДІДУНЮ?

— О, ні. Цього бути не може. Це ж просто слово. І що не так із «дідунем»?

— ІЗ «ДІДОМ» Я ЩЕ ТАК-СЯК МОЖУ ЗМИРИТИСЯ. ІЗ «ДІДУНЕМ»? ОДИН КРОК ДО «ДІДО», ТАК Я ВВАЖАЮ. МЕНШЕ З ТИМ, Я БУВ ПЕВЕН, ЩО ТИ ДОВІРЯЄШ ЛОГІЦІ. КОЛИ ЩОСЬ ІСНУЄ ЯК ПРОСТО СЛОВО ЧИ ВИСЛІВ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ НЕПРАВДИВІ.

Смерть злегка похитав клепсидру.

— ПРИМІРОМ, БАГАТО НА СВІТІ Є РЕЧЕЙ, ЯКІ КРАЩІ НІЖ НІЧОГО. Я ЦЬОГО ЗВОРОТУ НІКОЛИ НЕ РОЗУМІВ. ЗВІСНО, Є РЕЧІ, ГІРШІ НІЖ НІЧОГО, НАПРИКЛАД, БОРГИ...

Смерть замовк.

— Я ЗНОВ ЦЕ РОБЛЮ! З ЯКОГО ДИВА МУСИТЬ МЕНІ БУТИ ЦІКАВО, ЩО ОЗНАЧАЄ ТОЙ КЛЯТИЙ ЗВОРОТ? ЧИ ЯК ТИ МЕНЕ НАЗИВАЄШ. ЦЕ НЕВАЖЛИВО! ТІСНІ СТОСУНКИ З ЛЮДЬМИ ЗАВАЖАЮТЬ ЧІТКО МИСЛИТИ. ПОВІР МЕНІ НА СЛОВО. НЕ ВТРУЧАЙСЯ.

— Але ж я сама людина.

— А Я Й НЕ КАЗАВ, ЩО БУДЕ ЛЕГКО, ПРАВДА? НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ. НЕ ВІДЧУВАЙ.

— А ви в цьому фахівець, так? — огризнулася Сюзен.

— У НЕЩОДАВНЬОМУ МИНУЛОМУ Я НА ЯКУСЬ мить ДОЗВОЛЯВ СОБІ ПОЧУТТЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ Я МОЖУ ЇХ ВІДКИНУТИ, ЩОЙНО ЗАБАЖАЮ.

Він знов підніс клепсидру до очниць.

— Є ТАКИЙ ЦІКАВИЙ ФАКТ, ЩО МУЗИКА, БЕЗСМЕРТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ІНОДІ МОЖЕ ПОДОВЖУВАТИ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ З НЕЮ В БЛИЗЬКИХ СТОСУНКАХ. Я ПОМІТИВ,