Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

ЩО ЗОКРЕМА ВІДОМІ КОМПОЗИТОРИ ДУЖЕ ДОВГО ТРИМАЮТЬСЯ ЗА ЖИТТЯ. КОЛИ Я ПРИХОДЖУ ПО НИХ, ТО БІЛЬШІСТЬ УЖЕ ГЛУХІ ЯК КОЛОДА. ПІДОЗРЮЮ, ЦЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСТВО ТАК РОЗВАЖАЄТЬСЯ, — тут Смерть зневажливо схилив череп на бік. — ТАКЕ В НИХ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ[18].

Він поставив клепсидру на стіл і постукав по ній фалангою вказівного пальця. Клепсидра видала «вуо-уо-уі-чіка-чіка».

— У НЬОГО НЕМАЄ ЖИТТЯ. ТІЛЬКИ МУЗИКА.

— То музика ним заволоділа?

— МОЖНА Й ТАК СКАЗАТИ.

— І подовжила йому життя?

— ЖИТТЯ МОЖНА ПОДОВЖУВАТИ. ЛЮДЯМ ЦЕ ІНОДІ ВДАЄТЬСЯ. НЕЧАСТО. ЗАЗВИЧАЙ ЗА ТРАГІЧНИХ ОБСТАВИН, У ДРАМАТИЧНОМУ СЕНСІ. АЛЕ ЦЕ ЖИТТЯ ПОДОВЖИЛА НЕ ЛЮДИНА. ЦЕ ЗРОБИЛА МУЗИКА.

— Він грав на чомусь, на якомусь струнному інструменті, схожому на гітару...

Смерть озирнувся на Сюзен.

— СПРАВДІ? TAK-TAK-TAAK...

— А це важливо?

— ЦЕ... ЦІКАВО.

— Я мушу щось про це знати?

— У ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ВАЖЛИВОГО. ПРОСТО ЗАЛИШКИ ДАВНІХ МІФІВ. УСЕ ВИПРАВИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ, І ТОБІ, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ІЗ ЦИМ ЗМИРИТИСЯ.

— В якому сенсі «виправиться саме собою»?

— МОЖЛИВО, ВІН ПОМРЕ ЗА КІЛЬКА ДНІВ.

Сюзен тупо дивилася на життємір.

— Але це жахливо!

— У ТЕБЕ ІЗ ЦИМ ЮНАКОМ РОМАНТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК?

— Що? Ні! Я тільки раз його бачила!

— І ВИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ ПОГЛЯДАМИ У НАТОВПІ, НІЧОГО ТАКОГО?

— Ні! Звісно, що ні.

— ТОДІ ЧОМУ ЦЕ ТЕБЕ ОБХОДИТЬ?

— Бо він важ... Бо він людина, ось чому, — відповіла Сюзен і сама здивувалася. — Не розумію, чому із людьми можна отак, — невпевнено додала вона. — От і все. Ох, не знаю.

Смерть нахилився до неї, і його череп опинився на рівні її очей.

— АЛЕ ЛЮДИ ПЕРЕВАЖНО ДУЖЕ ДУРНІ ІСТОТИ І МАРНУЮТЬ СВОЇ ЖИТТЯ. ХІБА ТИ НЕ ПОМІЧАЛА? НЕ ДИВИЛАСЯ ВНИЗ, СИДЯЧИ В СІДЛІ ВИСОКО НАД МІСТОМ, І НЕ ДУМАЛА, ЯК БАГАТО СПІЛЬНОГО В НЬОГО З МУРАШНИКОМ, У ЯКОМУ ВОВТУЗЯТЬСЯ СЛІПІ ЛИЧИНКИ, ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИГАДАНИЙ НИМИ БАНАЛЬНИЙ СВІТ СПРАВЖНІЙ? ДИВИШСЯ НА ОСВІТЛЕНІ ВІКНА І ПРАГНЕШ ВІРИТИ, ЩО ЗА НИМИ СТАЮТЬСЯ НЕЙМОВІРНО ЦІКАВІ ІСТОРІЇ, АЛЕ НАПЕВНЕ ТИ ЗНАЄШ ОДНЕ — ЩО ЗА ТИМИ ВІКНАМИ НЕЦІКАВІ, ДУРНІ ІСТОТИ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ СПОЖИВАЧІ ЇЖІ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ СВОЇ ІНСТИНКТИ СПРАВЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ, А СВОЇ ДРІБНЕНЬКІ ЖИТТЯ — ВАЖЛИВІШИМИ ЗА ПИЛ НА ВІТРІ.

Бездонне синє сяйво. Здавалося, його погляд висотує думки з її свідомості.

— Ні, — прошепотіла Сюзен, — ні, я ніколи такого не думала.

Смерть різко випростався й відвернувся.

— МОЖЛИВО, ТОБІ Б ЦЕ СТАЛО В ПРИГОДІ.

— Але це якийсь суцільний безлад! Жодного сенсу немає в тому, як вмирають і гинуть люди. Жодної справедливості!

— ХА.

— Але ж ви втручаєтесь, — наполягала вона, — ви щойно мого батька врятували.

— І ВЧИНИВ ДУРІСТЬ. ЗМІНИТИ ДОЛЮ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ — ЦЕ ЗМІНИТИ СВІТ. Я ПАМ’ЯТАЮ ПРО ЦЕ. І ТОБІ РАДЖУ, — сказав Смерть, досі не дивлячись на неї.

— Не розумію, чому не можна щось міняти, коли світ від цього став би кращим.

— ХА.

— Ви надто боїтеся змінити світ?

Смерть розвернувся до Сюзен з таким виразом, що вона почала задкувати. Він поволі наближався до неї. Голос його не гримів, а шипів.

— ЦЕ ТИ МЕНІ ТАКЕ КАЖЕШ? ТИ, У ЦІЙ СВОЇЙ ГАРНЕНЬКІЙ СУКЕНЦІ, КАЖЕШ ТАКЕ МЕНІ? ТИ? ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ ПАТЯКАТИ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАТИ СВІТ? А ТОБІ СТАЛО БИ ВІДВАГИ ПРИЙНЯТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯК Є? ЗНАТИ, ЩО Є РЕЧІ, ЯКІ ТРЕБА ЗРОБИТИ, І РОБИТИ ЇХ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ? ЧИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ХОЧ ОДНЕНЬКА ЛЮДИНКА, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ТАКЕ ОБОВ’ЯЗОК?

Він судомно стискав і розтискав руки.

— Я КАЗАВ ТОБІ, ПРИГАДАЙ... ДЛЯ НАС ЧАС — ЦЕ МІСЦЕ. ВІН РОЗМАЗАНИЙ. Є ТЕ, ЩО Є, І Є ТЕ, ЩО БУДЕ. КОЛИ ЗМІНИШ ТЕ, ЩО Є, ТО ВІДПОВІДАТИМЕШ ЗА ЗМІНИ. А ЦЕ НАДТО ТЯЖКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

— Ви просто виправдовуєтесь!

Сюзен якийсь час зухвало й розгнівано дивилася на нього, а тоді розвернулася й рішуче пішла з кімнати геть.

— СЮЗЕН?

Вона спинилася на півдорозі, але не оглядалася.

— Так?

— СЕРЙОЗНО?.. КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

— Так!

Можливо, це був перший в історії футляр для клавішних, та ще й пошитий із килима. Бескид запросто закинув його на плече, а іншою рукою взяв торбу з каменями.

— Не важко тобі? — спитав Паді.

Бескид припідняв рояль однією рукою й задумано зважив:

— Трохи, — відповів він.

Підлога під ним скрипіла.

— Гадаєте, варто було те все з нього виймати?

— Він працюватиме, — запевнив Толоз. — Це ж як... карета. Що більше зайвого знімеш, то швидше їхатиме. Ходімте.

Вони вийшли на вулицю. Паді намагався поводитися так невимушено, як тільки може поводитися людина в товаристві гнома з величезною сурмою, орангутана й троля із роялем на плечі.

— Мені би карета не завадила, — сказав Бескид, коли вони прямували до «Барабана». — Хочу чорну карету з тими, у лівері.

— Лівері? — перепитав Паді. Він уже почав звикати до їхніх нових імен.

— Ну, ті шо слуги.

— А, лакеї в лівреях?

— І це теж.

— А якби тобі купа золота перепала, Толозе, ти би що зробив? — спитав Паді, в якого за плечем ніжно стогнала, гітара, зачувши його голос.

Толоз замислився. Спершу він хотів відповісти, що для гнома володіння купою золота — це, ну, просто щастя володіти купою золота, і золото саме по собі було би такою золотожильною цінністю, наскільки це в принципі можливо.

— Та хто мене зна, — промовив він. — Я й не уявляв ніколи, щоби мені купа золота перепала. А ти чого хотів би?

— Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі.

— Це небезпечно, — такі обіцянки давати, — завважив Бескид.

— У-ук.

— Хіба не цього кожен митець хоче? — спитав Паді.

— За моїм досвідом, — відповів Толоз, — кожний митець хоче — дійсно, насправді хоче, — щоби йому платили.

— І слави, — додав Паді.

— Про славу я нічого не знаю, — сказав Толоз. — Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»

— І це все?

— Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»

— Це якось нецікаво, — відповів Паді.

—