Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

під пахвами. Він тоді розслабиться, — сказав другий студент.

— І обов’язково робіть такі звуки: «У-у-у». Йому це сподобається, — додав третій.

— Що ж, красно дякую, — відповів Толоз. — В який мені бік?

— Ми вас проведемо, — сказав перший студент.

— Так мило з вашого боку.

— Не беріть у голову. Це нам приємність.

Троє чарівників провели Толоза сходами вниз, а тоді тунелем. Зрідка світло пробивалося крізь засклене зеленим шпарини в підлозі верхнього поверху. Раз по раз хтось із хлопців хихотів.

Бібліотекар навпочіпки сидів на підлозі у вузькому підвалі з високою стелею. Перед собою він розклав багато якихось предметів. Серед них було колесо від воза, уламки деревини, кістки, розмаїті труби, металеві прути й дроти, з вигляду яких можна було виснувати, що по всьому місту якісь випадкові люди дивувалися з поламаних насосів і дірявих парканів. Бібліотекар пожовував уламок якоїсь труби й зосереджено дивився на розкладені предмети.

— Ось він, — сказав один із чарівників і підштовхнув Толоза. Той посунувся вперед. За спиною в нього знов здушено захихотіли.

Він торкнувся Бібліотекаревого плеча.

— Даруйте...

— У-ук?

— Ті хлопці вас щойно мавпою обзивали, — сказав Толоз, вказуючи на двері. — Я би їм показав на вашому місці.

Щось металево заскрипіло, і за дверима враз почулася метушня — юні чарівники, штовхаючи один одного, чкурнули навтьоки.

Бібліотекар без жодних видимих зусиль зігнув трубу дугою.

Толоз підійшов до дверей і визирнув. На кам’яній підлозі лишився розчавлений гостроверхий капелюх.

— Смішно вийшло, — сказав він. — Якби я просто спитав, де Бібліотекар, вони б мене, гнома, під три чорти послали. Треба вміти поводитися з людьми, коли вже взявся до такої справи.

Він повернувся й сів поряд із Бібліотекарем. Той додав трубі ще один вигин.

— Що це ви збираєте? — спитав Толоз.

— Ук-ук-УУУК!

— Мій кузен Модо тут за садівника. Каже, ви на клавішних умієте вшкварити, — він глянув на руки, які саме гнули чергову трубу. Великі руки. І їх аж чотири. — Принаймні частково він правий, — додав він.

Орангутан потягнув до рота шмат плавника.

— Ми подумали, раптом ви захочете сьогодні ввечері зіграти з нами на роялі у «Барабані». — Тобто зі мною, Паді й Бескидом.

Бібліотекар глянув на нього одним карим оком, тоді взяв дровиняку й зробив вигляд, ніби бренькає на ній.

— Ук?

— Саме так, — сказав Толоз. — То наш хлопець із гітарою.

— І-ік.

Бібліотекар зробив сальто назад.

— Укук-ука-ука-Ука-УК!

— Бачу, ви вже на потрібній хвилі.

Сюзен осідлала коня й сіла в сідло.

За Смертиним садом тяглися кукурудзяні поля, й їхній золотавий блиск був єдиним, що мало справжній колір у цьому пейзажі.

Смерті погано давалася трава (чорна) й яблуні (лискучий чорний на матовому чорному), та всю кольорову глибину, заощаджену на всьому іншому, він вклав у поля. Вони мінилися, мов під вітром, от тільки вітру не було.

Сюзен гадки не мала, нащо він так вчинив.

Хай там як, а там була стежка. Вона тягнулася полями десь півмилі, а тоді враз уривалася. Здавалося, ніби хтось виходив туди, а тоді просто стояв і озирався.

Хропунець пішов стежкою й спинився в кінці. Тоді обережно розвернувся, намагаючись не зачепити жодного качана.

— Не знаю, як ти це робиш, — прошепотіла Сюзен, — та впевнена, що ти зможеш, і ти знаєш, де я хочу опинитися.

Здавалося, кінь кивнув їй. Альберт казав, що Хропунець — справжній кінь із плоті й кісток, але, мабуть, не можна було возити Смерть сотні років і нічого не навчитися. Вигляд він мав такий, ніби від початку був дуже розумним.

Хропунець пішов риссю, перейшов на галоп, а тоді чимдуж почвалав. А тоді небо мигнуло — лише раз.

Сюзен чекала більшого. Що зорі вихором здіймуться навколо неї, що все веселково вибухне... але нічого такого не сталося. На її думку, це був дуже нецікавий спосіб подорожувати на відстань сімнадцяти років.

Кукурудзяне поле зникло, але сад був тим самим. Дивно підстрижені дерева й ставок зі скелетними рибами були на місці. Стояли ще якісь скульптури, які нагадували садових гномів у садах смертних, от тільки тут вони були скелетиками в чорних мантіях — весело штовхали візочки й мали при собі крихітні коси.

А от стайня була дещо іншою. По-перше, там уже був Хропунець.

Він тихо заіржав, коли Сюзен завела його у вільне стійло поряд із ним самим.

— Упевнена, ви знайомі, — сказала вона. Не чекала, що все станеться як належить, але воно ж мало, правда? Час — це така штука, яка стосується когось іншого, чи не так?

Вона прослизнула в будинок.

— НІ. МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ...

Сюзен прокрадалася поза полицями з життємірами. Ніхто її не помічав. Коли спостерігаєш за битвою зі Смертю, то на тіні десь на тлі уваги не звертатимеш.

Вони їй ніколи про це не розповідали. Батьки ніколи не розповідають про таке. Твій батько може бути учнем Смерті, а мати — його прийомною донькою, та все це дрібниці, коли такі люди стають батьками. Батьки ніколи не були юними. Вони просто чекали, коли стануть батьками.

Сюзен дійшла до кінця ряду.

Смерть височів над її батьком... Тобто, над хлопчиком, який буде її батьком.

Три червоні відмітини палали на щоці, по якій його вдарив Смерть. Сюзен торкнулася блідих плям на своїй щоці.

Спадковість не так працює.

Принаймні... нормальна...

Її мати... Тобто дівчина, яка стане її матір’ю... притислася спиною до кам’яної опори. А вона трохи вилюдніла з віком, — подумалося Сюзен. Принаймні її смаки покращилися. Вона подумки струснула себе за плечі. Коментувати фасони? Зараз? Серйозно?

— ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

— Можливо, уявляю.

Смерть підвів погляд і подивився просто на Сюзен. На мить його очиці спалахнули блакиттю. Сюзен спробувала заховатися глибше у тінь.

Він перевів погляд на Морта, тоді на Ізабелл, тоді знов на Сюзен, тоді знов на Морта. І засміявся.

І перевернув клепсидру. І клацнув фалангами.

Морт зник — ніби повітря поглинуло його, тихенько луснувши. Те саме сталося з Ізабелл та іншими.

Раптом запала тиша.

Смерть дуже обережно поставив клепсидру на стіл і якийсь час дивився в стелю. А тоді сказав:

— АЛЬБЕРТЕ.

З-за опори вийшов Альберт.

— ЧИ НЕ БУВ БИ ТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ МЕНІ