Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

...Типу як ніби під шкіру заходить, аж дрижаки беруть, — договорив Декан. — До речі, немає ні в кого часом чорної фарби? Я всюди шукав.

— Під шкіру заходить, — пробурмотів Ридикуль і почухав підборіддя. — Божечки. Он воно що. Знову десь витік у всесвіті, еге ж? Щось знову потрапило до нас Ззовні. Пригадуєте, як пан Гонґ відкрив свій кіоск зі смаженою рибою на місці старого храму на вулиці Даґона? А тоді з’явилися ті рухомі картинки. Я від початку їх не схвалював. І ті дротяні штуки на колесах. Та в цьому всесвіті більше дірок, ніж у квірмському сирі. Ну...

— Ланкрійському, — виправив його Верховний верховик. — Це в ньому дірки. А у квірмському сині прожилки.

Ридикуль виразно на нього глянув.

— Взагалі це не було схоже на магію, — сказав Декан. Йому було сімдесят два роки. А почувся так, ніби йому знов сімнадцять. Він і не пригадував, чи йому колись було сімнадцять. Мабуть, він був тоді чимсь зайнятий. Але та музика давала йому відчути те, як він собі уявляв сімнадцятиліття. Таке відчуття, ніби під шкірою все горить.

Йому хотілося знову її почути.

— Здається, сьогодні ми знов туди збиралися, — натякнув він. — Можна було би піти й послухати. Щоби знати про ту музику більше. На випадок, якщо вона небезпечна для суспільства, — додав він невинно.

— Точно, Декане, — озвався Викладач новітніх рун.

— Це наш громадянський обов’язок. Ми в авангарді надприродної оборони міста. А раптом з повітря посипляться якісь бридкі істоти?

— Так, що тоді?

— Ми будемо поряд.

— Так? І це ж добре, правда?

Ридикуль скажено витріщався на чарівників. Двоє з них крадькома притупували. Ще кілька посмикувалися, але тільки ледь-ледь.

Скарбій завжди трохи посмикувався, але така вже була в нього особливість.

«Як канарки, — думав Ридикуль. — Чи громовідводи».

— Гаразд, — неохоче згодився він. — Підемо туди. Але уваги не привертатимемо.

— Звісно, Архіректоре.

— А ще всі питимуть за свої.

— Ох.

Капрал (мабуть) Бавовна віддав честь сержантові, коли той саме намагався поголитися.

— Проблема з новобранцем, сержанте. Наказів не виконує.

Сержант кивнув, а тоді розгублено подивився на предмет у своїй руці.

— Бритва, сержанте, — підказав капрал. — Він весь час повторює: «ЦЬОГО ДОСІ НЕ СТАЛОСЯ».

— А ви не пробували його по шию в пісок закопати? Зазвичай спрацьовує.

— Це трохи... як сказати... неприємно робить людям... от щойно слово це пам’ятав... — капрал клацнув пальцями, — жорстоко. Ось воно. Ми більше людям не робимо... ями... тепер.

— Це... — сержант глянув на ліву долоню з кількома рядками написів, — Іноземний легіон.

— Так точно, сержанте. Він дивний. Весь час сидить і дивиться кудись. Звемо Красень Маслак.

Сержант зачудовано роздивлявся зображення в дзеркалі.

— Це ваше обличчя, сержанте, — нагадав капрал.

Сюзен критично себе оглянула.

Сюзен... Хіба це вдале ім’я? Звісно, не геть зовсім невдале, як-от у бідосі Йодини в четвертому класі чи Яковії — так, ніби її батьки до останнього сподівалися на хлопчика, аж раптом такий сюрприз. Воно просто нецікаве. Сюзен. Сюзі. Сю-сю. Із таким іменем хіба бутерброди мастити, не висовуватися зайвий раз і глядіти чужих дітей.

Не бувало на світі королев чи богинь із таким іменем. Навіть із орфографією не пограєшся. Можна, звісно, назватися Сьюзі, але тоді хіба на столах за гроші танцювати. Або можна ще вкинути туди трохи літер А, подвоїти Н... Але все одно воно матиме вигляд, ніби його надбудовами обліпили. Таке ж жахливе, як Корина, в якому літера О просто благає домалювати їй хвостик-протез.

Що ж, принаймні можна щось таке зробити із зовнішністю.

Справа в мантії. Може, це традиційне вбрання, ала сама вона — аж ніяк. Вибір обмежувався її старою шкільною формою й численними рожевими фантазіями її матусі. Мішкуватий футляр учениці Квірмського пансіону шляхетних панянок був вбранням, яке належить носити гордо і яке, принаймні на думку панни Дупс, не спокушало плоть... Але йому бракувало пафосу, який личить вбранню Невблаганної Дійсності. Про рожеве тут навіть не йшлося.

Уперше в історії всесвіту перед Смертю постала проблема гардеробу.

— Хвилиночку, — сказала Сюзен своєму відображенню. — Ідея. Я ж можу створювати речі, правда?

Вона простягла перед собою руку й подумала: «чашка». У руці виникла чашка. Із орнаментом з кісток і черепів.

— Ага. Я так розумію, про візерунок із троянд можна забути? Мабуть, це не досить стримано.

Вона поставила чашку на стіл і постукала по ній нігтем. Чашка дзенькнула, мов справжня.

— Ну, гаразд, — сказала Сюзен. — Чогось сентиментального й манірного я не хочу. Жодних чорних мережив і тих інших штук, що їх полюбляють всілякі бовдури, які пишуть вірші, не виходять із дому й удають вампірів, коли вони насправді вегетаріанці.

Одяг з’являвся й танув на її відображенні в дзеркалі. Ясно, що альтернативи чорному немає, тож вона спинилася на практичному варіанті без рюшиків.

— Ні, гаразд, може, трохи мережива. І, мабуть... трохи більше... корсажу.

Вона кивнула відображенню. Звісно, ніяка Сюзен в житті б такої сукні не вдягла, та вона сподівалася, що якась притаманна їй сюзенність невдовзі прогляне.

— Як добре, що ти вигадалася, — сказала вона сукні, — інакше я би збожеволіла. Ха-ха.

А тоді вона поїхала шукати свого ді... тобто Смерть. Було на світі одне місце, де він точно мав знайтися.

Толоз тихо зайшов до бібліотеки Академії. Гноми поважали науку, якщо тільки їх до неї не змушували.

Він посмикав за мантію першого-ліпшого молодого чарівника.

— У вас тут усім мавпа заправляє, правильно? Велика така, волохата, долоні зо дві октави завширшки.

Чарівник, який виявився юнаком із обличчям, що його колір нагадував вогке тісто, дивився на Толоза так зневажливо, як уміють дивитися на гномів люди певного типу.

Бути студентом Невидної академії не так уже й весело. Доводиться розважатися, щойно випадає нагода. Хлопець невинно й радісно вишкірився.

— Так, справді так. Саме зараз працює у себе в підвальній майстерні. Але треба ретельно добирати слова, коли звертатиметеся до нього.

— Невже? — спитав Толоз.

— Так. Обов’язково скажіть «Чи не хочете арахісу, пане Мавпо?» — пояснив студент і жестом підізвав двох своїх друзів. — Скажіть, що так і треба. Треба казати «пане Мавпо».

— О, так-так, саме так. Взагалі, якщо ви не хочете його дратувати, то краще перестрахуватися й почухати