Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

Оця пристрасть до бенкетів у діда почалася після смерті його дружини Олени Григорівни, уродженої Скорупи чи Шкарлупи, яка померла 14 квітня 1760 року, бо тільки вона й могла стримувати спалахи буйної дідової вдачі, наповнюючи дім криками, зойками і клятьбою. Як оповідав своїм дітям дід уже перед смертю, все його життя з дружиною у Лісовичах було наповнене такими криками, бо Олена Григорівна (хоч і до того мала не вельми лагідну вдачу) Лісовичі невідь-чому не злюбила, почала казати, що тут її швидко забере смерть, що шум лісу її вбиває, отож при першій-ліпшій нагоді тікала із Лісовичів до Стародуба, де в діда також був дім і де жили їхні діти, бо дітей у Лісовичі привезти вона категорично не захотіла; сини, правда, до Лісович їздили залюбки і подовгу тут жили – їх вабила воля, ліси і розваги на природі; а дочки, виглядаючи женихів, мали чинити це не в лісовій глушині, а таки на людях, аж доки поміж тих людей не розійшлися, повиходивши заміж. Окрім чотирьох синів це плідне подружжя породило ще й п’ятеро дочок: Марта Петрівна вийшла за Касіяна Бисавицького, Ганна Петрівна за Степана Вілинського, Марія Петрівна за Івана Симонтовського, Анастасія Петрівна, що особливо цікаво, – за Гната Борозду, сина тієї Марії Бороздівни, яку хотів нещасливо пошлюбити дід – цим самим дід здобув своєрідну сатисфакцію за свою першу любовну поразку; а Парасковія Петрівна вийшла заміж за Павла Рубця – відтак всі вони вибули з нашого роду і стали йому майже чужі. Нащадки тих моїх численних тіток з нами майже не рідняться, а коли трапиться з ними зустрітися, то пригадкою родинного зв’язку стосунки й закінчуються, тож про долю тіток знаю мало і лише в загальних обрисах. Ганна Петрівна мала, однак, те нещастя, що, як виявилося, отой Вілінський, що закрутив їй голову, вже був одружений, вона прожила з ним у любові й щасливо шість місяців, відтак до них заявилася перша жінка і вибухнув грандіозний скандал. Подружжя розвели, на розлучення пішло все придане Ганни Петрівни, але через кілька років той-таки Вілінський заявився до Ганни Петрівни, сповістивши, що його жінка померла, і на колінах вимолив прощення і згоду вийти за нього заміж удруге. Ганна Петрівна, як розповідали, приїхала до Лісовичів порадитись із батьком, а нашим дідом. І дід, бувши розважним і досвідченим у справуванні, порадив дочці вимагати від свого чоловіка-нареченого засвідчення смерті його першої жінки. Це засвідчення Степан Вілінський привіз через п’ять років, але за той час Ганна Петрівна вийшла заміж за значно старшого за себе Вікентія Смоктуна і народила йому двох дочок. Степан Вілінський пропонував Ганні Петрівні втекти із ним, але та не погодилася. Із Смоктуном Ганна Петрівна щасливо прожила вісім років, а коли її чоловік упокоївся, до неї знову прибув Степан Вілінський і втретє запропонував їй руку й серце. Але досвідчена Ганна Петрівна у жіночий спосіб провела звіди, і добрі люди їй сповістили, що Степан Вілінський уже також одружений і також має двоє дочок. На цьому цей дивний роман і закінчився – він однаково як смішний, так і печальний.

Вельми пристрасною була моя найстарша тітка Марта Петрівна.

Вона закохалась у безрідного вчителя, який тому не міг з нею одружитися, що був ченцем; отож, щоб догодити таким уподобанням дочки, батьки відправили її до недалекого монастиря в Білорусії; тітка спершу сама бажала постригтися, але передумала і з монастиря втекла. Відтак запалала романічним коханням до шляхтича, офіцера Касіяна Бисавицького, який возив її по походах, свою платню пропивав і програвав у карти, а жінці залишав волю здобувати собі прожиток самій, і вона перебивалася пранням білизни в офіцерів; зрештою, чоловік її прогнав, і вона ледве дісталась у рідні місця, проклинаючи мілітарну частину чоловічого стану; дід на той час уже помер і її прихистив брат Григорій Петрович, біля якого вона й відійшла невдовзі у ліпші краї. Дід залишив їй за заповітом лишень сто карбованців.

Марія Петрівна, яка вийшла заміж за Івана Симонтовського, дітей йому не народила із дивної причини: невідомо де і як вона підхопила хворобу цілком невластиву ні цьому віку, ні клімату краю, але невиліковну – проказу. Через це її тримали зачиненою в окремому дімку, куди приносили їсти й пити, подаючи їй їжу й питво на довгій жердині. В такому ув’язненні прожила п’ять років і померла; кажуть, що чоловік за нею дуже вболівав, навіть їздив молитися до Києво-Печерського монастиря, її обкурювали димами місцеві знахарки, але нічого не допомогло. Особливого страждання зазнавала у місячні ночі, тоді відчиняла віконце в замкнутих дверях і цілком по-вовчому вила на місяця. До неї приходив священик, щоб вигнати з неї біса, але його молитви не допомогли, очевидячки, ніякого біса в ній не було. Коли ж померла, постала проблема, як її поховати, адже до прокажених торкатися не можна. Це знали й селяни, отож не знайшлося, хто б опрятав тіло покійної. Тоді Іван Симонтовський (його прозивали ще Єсимонтовський, бо коли приїжджали до нього гості, ще жінка тоді не хворіла, і питали в слуги: "Чи є пан Симонтовський?", – він вискакував на ганка і радісно горлав: "Є Симонтовський!"). Так от, отой убитий горем чоловік, який вельми співчував Марії Петрівні, зважився на річ, як і хвороба та, в наших краях невидану, тобто вирішив спалити разом із дімцем покійну жінку, завбачливо заручившись відомістю начальства, бо ніхто на те дозволу дати не бажав, але до відомості було взято, що він палить жінчиного трупа не зі злоби. Відтак селяни наносили з лісу немало хмизу, обклали ним дімця, а сам пан Симонтовський хмиза того підпалив, від чого знялося височезне полум’я, як розказували, ніби стовп, що гоготів і був схожий на вогняне дерево; дехто із забобонних селян казав, що бачив вогонь не як дерево, а як величезного вогняного чоловіка, в якого очі, були, мов колеса, а розтулений рот – ніби отвір кадуба, і що з того рота виривався регіт. Сам же пан Іван стояв, уклякнувши, на достатній віддалі й палко молився за упокій душі покійної і щоб вона на нього не гнівалася і не являлася ночами, бо він би того, за слабкістю душевною, не витримав. Отож на місці дімця утворилося попелище, яке Іван Симонтовський наказав засипати землею у формі округлої могили й поставити на ній високого дубового хреста, а на пораду однієї із богомільних бабів скликав людей та й учинив біля могили тризну, і сам, бідолаха,