Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

й пили, ніби в бочку лили й товкли, по тому шалено гопцювали і голосно співали давно в цьому світі забутих язичницьких пісень, де згадувалися Сварог, Даждьбог, Диви, Лада й Ладо – пісні, які видобувалися із глибин пам’яті хіба що при таких оказіях. І дід тоді вперше, як оповідав згодом синам, відчув, що прийняв у душу цю землю, ліси, болота, дороги, дерева, польові квіти й галявини, оці пісні й забуті імена забутих богів – він збагнув, що тільки тут може встояти його фортеця, бо це були не просто дім та церква й будівлі при них – це поселення між світу речей, які мають стати, чи вже стали, часткою тебе самого, душі й розуму, одне слово, зводив дід Дім Лісу, а лісом при цьому були не лише скописька дерев, а передусім люди, піддані його чи й не піддані, а найняті, серед яких йому та його нащадкам жити бік обіч, а це стає можливим тільки тоді, коли й сам станеш їхнім плоть од плоті. Таким чином, дід Петро Григорович ніби накреслив між лісів та боліт циркулем своєї свідомості коло і зробив відтак це коло центром усесвіту, пуповиною землі, байдуже, що коло те було куди менше від того, що його бажав накреслити його батько, адже в тому колі, що його креслив батько, утриматися було неможливо, через що батько дідовий свою велику житейську гру програв, а Петро Григорович вдався такий, що програвати не бажав, – пізнав-бо невідворотну істину, що людина без місця під сонцем таки ніщо, відтак і ввійшов у ці пущі і звів у них Дім Лісу, що й стало верхом його мріянь. Загалом дід був тверезої та обачної вдачі і ніколи не закидав сіток на журавлів у небі, досить йому було й синиці в жмені. Але мрії його батька певним чином не помирали і в ньому, він тільки загорнув їх у цупкого папера і заховав на споді свойого серця – ось чому дивний і такий розумний брат мій Петро Михайлович, тобто так само Петро, а Петро – значить скеля, камінь, сховав таємні папери, що їх зберігав дід, у його ж портреті, приблизно в тому-таки місці, де на полотні намальовані були груди, власне пишний каптан із мережаним рослинним орнаментом – брат Петро Михайлович, очевидячки, добре відав, що таке родинний сентимент.

Будував свій Дім Лісу в Лісовичах Петро Григорович за гетьманства Кирила Розумовського, певною мірою наблизившись до нього, і то з тієї причини, що в гетьманському середовищі вивисилися нащадки давніх гетьманів: Скоропадські, Апостоли, Ханенки, а Петро Григорович теж був близький до Апостолів. Спершу молодий гетьман значну частину часу пробував у Петербурзі та Москві – саме він увів у придворну російську службу малоросійські роди, які пізніше стали визначними серед російської знаті – оті Безбородьки, Завадовські, Трощинські, Гудовичі та інші. А що гетьман був схильний на дерзновения, саме оте оточення із гетьманських нащадків почало йому вселяти думку, щоб Малоросію перетворити у герцогство, тобто князівство, а рід гетьманський, як герцогський, щоб здобув право спадковості. Годі сказати, яку участь у тих задумах брав дід, відомо тільки, що в 1759 році, коли гетьман, граф Кирило Розумовський, поїхав у державних справах до Санкт-Петербургу, за ним рушила велика свита старшини (здається, саме тоді й хотіли випробувати можливість здійснення їхніх проектів) – був серед тієї старшини й Петро Григорович. Більше того, на вакантне місце генерального підскарбія в козацькому уряді граф Розумовський, знаючи й люблячи діда, бажав поставити саме його, як свого наближеного – посада була вельми важлива. Але сталося непередбачене: імператриця Єлизавета померла; гетьман узяв участь у перевороті, що його вчинила Катерина, не відаючи, що виводить на престола свою могильницю, як і всього козацького устрою в Малоросії. Катерина ж наблизила до себе Григорія Теплова, лютого ворога всього малоросійського, хоча той був, як казали, позашлюбним сином Теофана Прокоповича й дружини грубника єпископа. І тут знову маємо в дідовому житті темне місце: щось там сталося, бо місце генерального підскарбія дістав не Петро Григорович, а Василь Гудович – і це був крах дідової кар’єри, бо відтоді від справ він відійшов, став лишень предводителем стародубського шляхетства, а загалом усамітнивсь у Лісовичах, часом улаштовуючи в своєму домі немалі бенкети – всі шляхи до високої цивільної кар’єри йому було відрізано. Петро Михайлович у своєму родинному літописі зазначив щодо цього: "Дідові не забули, що його батько був мазепинцем, який не покаявся".

Ця фраза мене жахнула і здивувала: коли урядові чинники відали, що прадід був мазепинцем без покаяння, навіщо нам було утверджувати міфа про те, що він загинув у війні із булавінцями? Гадаю, що рація тут проста: про мазепинство прадіда знали в таємних урядових колах, а фіктивна чутка про смерть у війні з булавінцями творилася для загалу. А здивувався я із братової фрази і жахнувся, бо минуло більше як півстоліття, а прихильність деяких родів до мазепинства не забувалася у вищих російських колах; коли ж так, то їм зумисне не давали можливості підійматися до рівня вищого від середнього шляхетства. Отож могли класти голови за російського орла, але коли ті голови прагли звестися вище визначеної міри, закономірно діставали кулаком по маківці.

Для мене особисто цікавий такий факт із дідового життя після виходу із служби в козацькому уряді: він сприязнився із графом Мініхом, братом фельдмаршала, який служив у Стародубі. Німець мав немалу прихильність до гарячих трунків, а знаючи, що дід має чим пригостити, навідував його в Лісовичах, після чого ранкове сонце заставало не раз графа на розстеленому підлогою килимі, де він ярісно хропів, очевидячки снячи про військові подвиги, десь такі, які чинив його войовничий брат, а дід наш так само гаркотливо хропів під столом, ніжно горнучи до грудей порожню фляшу, і, навіть сонний бувши, підносив до вуст і смоктав із неї повітря. Граф же Мініх вряди-годи лапав біля себе руками і скрикував: "Дівку мені, дівку!" – при чому вигукував це й німецькою, й малоросійською мовами.

Ця розповідь стала в нас родинним анекдотом, а інтерес у мене до нього тому особливий, бо цей граф володів у Ліфляндії Дростенгофом, а гофмейстером у нього був гер Мейделль, у сина якого я квартирував через п’ятдесят із лишком років, і саме там потрапив у дивну Долину Видінь, саме звідти рушив у пошуки власних предків, що чиню цим писанням, і саме там знайду своє родинне щастя. Життя любить гратися випадковостями та збігами, які часом