Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

нагору, Клосс вибрав позицію, яку запримітив ще раніше, з неї зручно буде стежити за Ганною. Він, на жаль, не сімнадцятирічний гарцер, Сташек із Косцежини, котрий пишається вишитими на лівому рукаві куртки всіма можливими “нормами”, які виконав; він — агент під криптонімом “Я-23”, доросла людина, яка ось зараз може застрелити молоду, вродливу жінку, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління, а єдиною турботою після влучного пострілу буде думка про те, як звести нанівець її плани й замести сліди.

Невдовзі Клосс помітив її. Вона ступала повільно, видно, втомилася, хоч стежка уздовж потічка не була надто стрімкою. Мабуть, Панна Бойзель не складала гарцерські норми. Та й де б вона їх складала? В Аргентіні? І ще одне: завербована адміралом аргентінська німкеня, звідки вона знає польську?..

Вона зупинилася майже навпроти його схованки. Помітила чи ні? А може, тут повинна відбутися зустріч із містичним Конрадом? Це Клоссові не подобалося. Гебардт надто близько…

Ганна сіла на повалений бурею стовбур, зняла сандалі, висипала з них пісок. Потім вийняла з маленької сумки пудреницю, подивилася в люстерко, трохи підпудрила ніс. І тут цей такий беззмістовний і такий жіночий жест змусив його поглянути на Ганну іншими очима. Звісно, Клосс знав, що Ганна Бойзель молода, приваблива жінка, навіть провів з нею вечір, але й тоді ні на мить він не забув, хто ця дівчина: довірена оберста Лангнера, віддана фюрерові нацистка, а отже, смертельний ворог Клосса. Зрештою, він бачив, що вона також постійно, навіть у хвилини зближення, контролює себе, ніби відчуває в ньому свого ворога. І лише зараз, коли Ганна за кілька хвилин до виконання важливого завдання взялася чепуритись, Клосс відчув до неї симпатію. Вона враз стала звичайною жінкою, яка хоче подобатись чоловікам.

Ганна поклала пудреницю до сумки, яка була мініатюрною копією кондукторської, енергійним жестом перекинула ремінець через плече, підвелась і поспішно рушила, мовби раптом помітила, що витратила забагато часу. І знову була вона Ганною Бойзель, яку Клосс знав уже кілька днів.

Він трохи почекав — нехай іде: її яскраву сукню видно здалеку. І тут Клосс збагнув, що, перш ніж він покінчить з Ганною, треба позбутися Гебардта, якийсь ось-ось надійде. І справді, невдовзі почулося його сопіння. Цей опецьок ледве долав підйом. Він зупинився біля поруччя кладки над потічком і великою картатою хусткою витирав з обличчя рясний піт.

Дійшовши до розпуття, Клосс навмисне вибрав найстрімкішу стежку, розраховуючи, що це відіб’є в старшого радника бажання лізти за ним. Окрім того, Клосс ішов на сліпуче сонце, що пробивалося крізь дерева, і Гебардту важко буде побачити його на зеленому мерехтливому тлі. Отже, стріляти він не наважиться, а швидше подумає, що Клосс його не помітив, і причаїться десь поблизу — чекатиме, коли обер-лейтенант повертатиметься. Такі, як Гебардт, опасисті літні чоловіки, дуже терплячі й люблять вичікувати.

Пройшовши якихось п’ятдесят метрів, Клосс сховався за штабелем обдертого дерева і лише зараз поглянув униз. Передчуття — отой холод поза спиною, коли він помітив руку Гебардта в кишені піджака — не зрадило його. Гебардт ховав револьвер у кишеню. Він боявся стріляти проти сонця, боявся схибити. І чим же загрожує для нього Клосс — лише тим, що сказав кілька фраз, з яких випливало, ніби він міг бачити, як гладкий старший радник копає землю саперною лопаткою?

Ці думки роїлися в голові Клосса, коли він продирався через чагарі, щоб якнайшвидше побачити яскраву сукню Ганни Бойзель.

Вона вже дійшла до невеликої галявини. Зупинилася біля низького сарая з позбиваних абияк дощок і роздивлялася довкола, наче на когось чекала. Якусь мить Клоссові здалося, що саме на нього: це припущення стурбувало його, бо в такому разі Ганна Бойзель помітила, що Клосс стежить за нею. Цю думку він одкинув як неправдоподібну. Припав до землі. Вирішив якомога ближче підповзти до сарая, в дверях якого зникла Ганна. Повз до штабелів неподалік від сарая, щоб потім одним стрибком опинитись біля тильної стіни. Він намагався робити це тихо — чув навіть монотонне гудіння лісових бджіл. Ще двадцять, ще десять, ще п’ять метрів до штабелів, де він буде у відносній безпеці. Нарешті стрибок. Вже біля штабелів. Перше, що він побачив, — сандалі на босих ногах Ганни Бойзель. А вже потім — два націлених на себе дула автоматів і молодих хлопців, що їх тримали. Рука, якою він машинально потягнувся до кобури, зависла на півдорозі.

— Ти маєш рацію, Гансе, — сказала Ганна, — пізно. — А потім додала: — Я була переконана, що ти підеш за мною, і дивувалася, чому ти відмовився од цього наміру.

Один хлопець поклав свій автомат, притис Клосса до стовбура і повільно, не кваплячись, витяг у нього з кобури револьвер. Другий, за три метри від них, із спрямованим на Клосса дулом автомата, аж кусав губи від напруження. Тільки й чекав на якийсь рух німецького офіцера, щоб натиснути на спуск. Ганна Бойзель теж тримала в руці парабелум. Зброя в її маленькій руці мала смішний вигляд. Йому кортіло сказати про це Ганні. Але натомість він мовив:

— Я хотів би поговорити з тобою, Ганно.

— Про що? — знизала плечима. Ганна не чекала на відповідь. — Ліквідуйте його, — звернулася вона до хлопців, взутих у чоботи і одягнених у напіввійськові куртки. — Ліквідуйте його, — повторила вона, — але, — подивилася на годинник, — приблизно за годину після того, як я піду звідси. — І рвучко обернулася.

— Іди, фашисте, — сказав один із хлопців і підштовхнув Клосса автоматом.

Вони йшли повз сарай. “Послухай, Ганно… ” — долинув до Клосса уривок фрази, сказаної чоловічим голосом. Він подумав, що це, напевно, і є Конрад. Клосс багато зараз дав би за те, щоб бути всередині цього збитого з кількох дощок сарая.

— Не затримуйся, хутчіш! — озвався другий. З його голосу Клосс зрозумів, що хлопець неймовірно гордий з того, що захопив німецького офіцера. “Може, — подумав він з меланхолією, — мені випаде бути його першим трупом”. Вони відійшли на край галявини — тридцять метрів, не більше.

— Тут, — сказав перший. У нього було хлоп’яче обличчя — вуса тільки-но пробивалися. — Звідси ми побачимо, як вона вийде. Тоді поглянемо на годинник.

Другий, що мав продовгувате нервове обличчя (“Схожий на студента історії мистецтва”, — подумав Клосс) і примружені очі короткозорої людини, лише кивнув головою.

“Отже, Ганна Бойзель виявилася спритнішою за мене”, — подумав Клосс. Дістав із кишені цигарки, хлопці не відводили від нього очей. Рішучим жестом відмовилися, коли Клосс простягнув їм пачку. Він намагався спокійно все обміркувати, хоч ситуація й не сприяла