Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

Ганну на роботу, бо її сестра, що працювала разом з нею в майстерні, повернулася до Греції. Крім того, я вже давно, набагато раніше, ніж могла 6 сама Ганна, подбав про соціальну та освітню допомогу, яку пропонували церковні та світські установи. А от візит до Ганни весь час відсував.

Саме тому, що вона так необтяжливо була водночас і близька, і далека від мене, я й не хотів її відвідувати. Мені здавалося, що бути такою, якою Ганна є для мене, вона може лише на реальній відстані. Я боявся, що невеличкий, легкий, прихований світ привітань і касет надто вразливий і штучний, щоб витримати реальну близькість. Як можна зустрітися з Ганною віч-на-віч, не зворухнувши всього, що сталося між нами?

Отож рік минав, а я все не їхав до в’язниці. Від начальниці в’язниці я довго нічого не чув; мій лист, де я повідомляв про ситуацію з житлом і роботою, що чекали Ганну, лишився без відповіді. Вона, звичайно, розраховувала, що матиме нагоду поговорити зі мною, коли я відвідаю Ганну. Не могла ж вона знати, що я не тільки відсуваю цей візит — він ще й пригнічує мене. Але зрештою вийшла постанова, що Ганну помилувано й випускають на свободу, тож начальниця зателефонувала мені. Чи приїду я бодай тепер? За тиждень Ганну випустять.

8

Наступної неділі я приїхав до неї. То був мій перший візит до в’язниці. На вході мене перевірили, а потім, коли ми йшли, відмикали й замикали багато дверей. Але споруда була нова та світла, всередині двері були відчинені, жінки вільно пересувалися. Двері в кінці коридору виводили надвір, на невеличкий свіжий острівець із деревами й лавами. Я роззирнувся, шукаючи Ганну. Наглядачка, що привела мене, показала на лаву в затінку каштана.

Ганна? Ота жінка на лаві — Ганна? Сиві коси, обличчя з глибокими вертикальними зморшками на чолі й на щоках, обабіч рота і обважніле тіло. Була вбрана в затісну, напнуту на грудях, животі та стегнах блакитну сукню. Руки лежали на колінах і тримали книжку. Але вона не читала, дивилася поверх окулярів на жінку, що кидала кільком горобцями крихту за крихтою. Потім помітила, що на неї дивляться, і повернулась обличчям до мене.

Я побачив чекання на її обличчі, побачив, як воно запроменіло радістю, коли вона впізнала мене, побачив, як її очі мов обмацують моє обличчя, коли я підступав ближче, побачив, як ті очі шукають, запитують, дивляться невпевнено, скривджено, — й побачив, як згас її погляд. Та коли я підійшов, вона всміхнулася приязним утомленим сміхом:

— А ти, хлопче, виріс!

Я сів поруч з нею, вона взяла мою руку.

Давніше я дуже любив її запах. Вона завжди пахнула свіжістю: свіжо скупаним тілом, свіжою білизною, свіжим потом або свіжим коханням. Інколи вона бризкалась духами, навіть не знаю якими, але і їхні пахощі були свіжі понад усе. Серед цих свіжих запахів траплявся ще один, важкий, терпкий і тьмяний. Я часто винюхував його, немов цікавий звір, починав від шиї та плечей, що пахли свіжою скупаністю, всотував між грудей свіжий запах поту, що під пахвами змішувався з іншим запахом, знаходив той важкий, тьмяний запах навколо талії й живота майже в чистому вигляді, а між ногами з фруктовим забарвленням, яке збуджувало мене, обнюхував і її ноги та ступні, стегна, де той важкий запах зникав, ямки під колінами, де знову вчувався свіжий запах поту, і ступні, що пахли милом, шкірою або втомою. Спина й руки не мали якогось свого запаху, нічим не пахли і все-таки пахли нею, а в долонях тримався запах днів і роботи: тхнуло друкарською фарбою квитків, металом компостера, цибулею, рибою і смаженим салом, пральним лугом, гарячою праскою. Помиті, руки спершу не зраджували тих запахів. Але мило тільки приховувало запахи, за хвилину вони знову поверталися: ослаблені, сплавлені в єдиний запах кінця робочого дня, запах вечорів, повертань додому й хатнього затишку.

Я сів поряд із Ганною й відчув запах старої жінки. Не знаю, що становить цей запах, знайомий мені від бабусь і літніх тітоньок, запах, що у притулках для старих висить у кімнатах і коридорах, немов прокляття. Ганна була замолода для нього.

Я підсунувся ближче. Я помітив, що розчарував її спершу, і тепер намагався поправити ситуацію.

— Я радий, що ти виходиш.

— Справді?

— Авжеж, і радий, що житимеш недалеко від мене.

Я розповів їй про квартиру й роботу, які я знайшов для неї, про культурну й соціальну допомогу в тому районі міста, про міську бібліотеку.

— Ти багато читаєш?

— Так собі. Краще слухати, коли хтось читає.

Ганна глянула на мене.

— Тепер цьому кінець, правда?

— Чому тепер має бути кінець?

Але не міг собі уявити ні того, що записую касети для неї, ні того, що зустрічаюсь із нею й читаю їй уголос.

— Я так зрадів і так захоплювався тобою, коли ти навчилася читати. А які гарні листи ти мені писала!

То була правда, я захоплювався й радів — і тому, що вона читає, і тому, що пише мені. Але відчував, що мій захват і моя радість несумірні з тими зусиллями, яких коштувала Ганні наука читання та письма; що той захват і радість вкрай убогі, якщо ні разу не спонукали мене відповісти їй, відвідати її, поговорити з нею. Я виділив Ганні невеличку нішу, саме нішу, яка була важлива для мене, яка давала щось мені і їй теж щось давала, та аж ніяк не місце в моєму житті.

Але чому я мав давати їй місце у своєму житті? Я обурився тим нечистим сумлінням, яке озвалося в мені на думку, що я запхав Ганну до ніші.

— А перед процесом ти часом ніколи не думала про те про що говорили на процесі? Тобто ти ніколи не думала про те, коли ми були разом, коли я читав тобі?

— Тебе це дуже цікавить?

Але на відповідь Ганна не чекала.

— Мені завжди здавалося, що мене однак ніхто не розуміє, ніхто не знає, хто я і що привело мене до того. І, знаєш, якщо тебе ніхто не розуміє, ніхто й не має права вимагати від тебе звіту. Навіть суд не міг вимагати від мене звіту. А от мертві можуть. Вони розуміють. Для цього їм не конче бути присутніми, але якби були тут, то розуміли б дуже добре. Тут, у в’язниці, їх чимало збиралось біля мене. Ходили щоночі, хотіла я цього чи ні. А до процесу,