Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

номер один інформацію про Ваш політ із шостого поверху лікарні на Буловці, про цей Ваш стрибок у прірву, про Вашу смерть, любий пане Богуміле; ми сиділи тоді з друзями в барі «В Ірландця», за вікнами, на головній алеї Вжеща, сіявся дощ зі снігом, ми розводилися про те і про се, і раптом ця новина обірвала всі балачки: годуючи голубів, він вихилився крізь вікно ортопедичного відділення і випав із шостого поверху на внутрішнє подвір’я, — це звучало, немов сентенція, і всі ми збагнули: тепер і щойно тепер замкнулась епоха, аж ніяк не «оксамитовою» революцією, не падінням Берлінського муру, перемогою «Солідарності», «Бурею в пустелі» або обстрілом Сараєва, однак отим Вашим польотом, тією кодою, тією кульмінацією, тією нечуваною петлею, яку Ви закрутили всім своїм життям, тими книжками, котрі, як жодні інші, дозволяли нам перетривати найгірші літа, бо ті книжки безкорисливо нас потішали, дарували натхнення й осушували сльози; ми негайно замовили пиво, і звичайна бесіда перетворилася на поминки, на прадавній обряд викликання духів, і постали поміж нас дядечко Пепі і Ваш вітчим Францін, і Ваша прекрасна мати, і божевільний Владімір, і Ваша Піпсі, і всі Ваші коти із Керська, і всі Ваші захоплення й фантазії, і були Ви тоді поміж нас, мов славетний цадик із Бобової посеред найвірніших хасидів: кожен Ваш рядок ми знали майже напам’ять, кожну цитату могли обертати безліч разів, смакуючи її звучанням, мудрістю, світлом; саме так воно й було, любий пане Богуміле, у барі «В Ірландця», коли Ви вже чекали в морзі на медичне засвідчення й на чергу до празького крематорію: кожен із нас, один за одним, голосно вимовляв цитату, а решта відгадувала, чи походить ця фраза зі «Скарбів усього світу», чи, може, з «Потягів», або з «Я обслуговував англійського короля», або з «Перерви у забудові», і той, що відгадував першим, одержував нагороду — всі ставили йому по келишку, але якщо він бовкав неправильну відповідь, то мусив поставити по келишку всім присутнім; пані Аґнєшка невтомно носила до нашого столу кухлі «гінесса», «живеця» і «джона булла», її таця з повними чарками «бехерівки» повсякчас кружляла поміж шинквасом і нашим галасливим гуртом, а я подумав, любий пане Богуміле, що, може, це і є найліпша нагорода для письменника, найпрекрасніша заплата — саме те, що в незнайомому йому місті, за тисячу кілометрів на північ від Праги, на центральній вулиці, що колись називалася Гаупталеє, а відтак Гінденбурґа, а згодом Адольфа Гітлера, а ще потім Рокосовського, ну, а тепер зветься Ґрюндвальською, якісь типи середнього віку перекидаються фрагментами з його книжок, сваряться через кожну кому та обзивають одне одного ідіотами, коли хтось із них скоїть кардинальну помилку, переплутавши, припустімо, «Бамбіні ді Прага» з «Будинком, у якому ніхто вже не хоче мешкати», отож я сказав про це вголос: що Ви, мабуть, були б задоволені такою нагородою, і вибухнула справжня буря, бо всі негайно пригадали, що це Ви мали одержати Нобелівську премію, а не Ярослав Сейферт, щоправда, ніхто з присутніх не мав нічого проти Ярослава Сейферта, і навіть більше — багато хто з нас захоплювався його лірикою, просяклою празькою атмосферою, однак поетів такого класу, як Ярослав Сейферт, і в Чехії, і в Європі, й у світі щонайменше кілька десятків, а таких прозаїків, як Богуміл Грабал, окрім нього самого, годі й шукати; ми верещали, перебиваючи один одного, ніби за столиком «В Ірландця» з нами засідав представник Нобелівської академії: — Ну, і що ви там собі думаєте, як можна зважати на те, чи гарно кандидат запрезентує себе під час вальсу зі шведською королевою, чи буде він гладко промовляти, чи не вихилить забагато келихів шампанського, або — о жах! — чи не виллє того шампанського у вазу, щоби попросити звичайного «пільзнера», ну, як ви можете боятися, наприклад, кількох нецензурних слів або поплескування його королівської милості по вилогах фрака; врешті-решт, якщо до Праги приїжджав Білл Клінтон, то лише заради того, щоби випити «У Золотого Тигра» пива з Богумілом Грабалом, бо американський «будсвайзер» — це стеменна сеча порівняно зі «старопраменем», а такий собі Джон Ірвінґ, хай би й написав десять наступних томів «Гідротерапії» і зробив із цього голлівудський серіал, а так міг би хіба подавати склянки Богумілові Грабалу, що ви там собі думаєте, шведські жовторотики: такий собі Міттеран їхав до Праги, щоб оглянути пам’ятник Янові Ґусу або щоб сказати Богумілові Грабалу: — Відколи я Вас читаю, то більше не мушу пити воду з Віші, — як ви могли, панове академіки, прогаяти, що Богуміл Грабал був найновочаснішим, найавангарднішим прозаїком двадцятого століття, а при цьому не мав у собі нічого від варварів-авангардистів, від тієї продажної голоти, котра, окрім мавпування пари-трійки трюків цюріхського «Кабаре Вольтера», вже нічого не годна склепати, тим часом Богуміл Грабал клепав із щонайменших уламків, з уривків фраз, із обривків картин, шпалер, фотознімків, звуків і запахів цілковито неповторні фрази, неймовірні конструкції, феєрії світів і оповідок, і водночас у тих його розхристаних словах завжди крилась елегантність Моцарта, могуття Бетговена й шопенівська меланхолія, що ви там собі думаєте, недовчені роззяви, хто інший умів, наче факір, підняти звичайну річ зі смітника нашої історії, нашої прекрасної цивілізації і, мовби Бруно Шульц з уривка старої газети, зробити з неї сторінку Книги, сторінку, що палає власним, а не відображеним вогнем? — Але, любий пане Богуміле, шведські академіки й гадки не мали нас слухати, тому ми попросили в пані Аґнєшки папір, конверти та поштові марки й заходилися писати листа до Стокгольма, листа, в якому категорично вимагали, щоб нагороду Нобеля присудили Вам принаймні посмертно, любий пане Богуміле, щоб отой диплом оправили б у гірський кришталь і поклали б на Вашій могилі в Керську, де, напевно, грітимуться на сонці всі Ваші коти; так-от, я мусив виконувати роль секретаря, що було непросто, бо всі кричали навперебій мені над вухом: — Ти вже це написав? А про це не забув? І ще напиши, що ми, поляки, ніколи не досягали такої одностайності, — отже, схилившись над столом, я записував усі ті постулати до Нобелівської академії, але раптом краєм ока помітив на екрані добре знайоме обличчя: в ряхтінні політичних новин до мене посміхався інструктор Шкарадек власною персоною, звісно, зараз він був не у пропітнілій футболці, він уже не був інструктором і, правдоподібно, не лаявся, принаймні з екрана; з уривків фраз, які долітали до мене, я зорієнтувався, що він є високопосадовцем з майнових справ, він приватизує за повною програмою все, що досі не