Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

загрозлива Організація таємного війська — незаконна смертоносна машина, покликана будь-якою ціною зберегти Алжир для Франції.

Тим часом у місті на півночі, де живуть наші герої, сіро й туманно.

Андраш уважно стежить за подіями, він дедалі частіше гнівно скрегоче зубами. Стискає також кулаки і відчуває в них силу вбити іншу людську істоту.

Рафаель перебуває на піку кар’єри. П’яніючи від успіху, він стає справжнім генієм. Коли він грає для публіки, не існує вже ні його, ні флейти: ніби випаровуються всі зусилля і виконані вправи, зникають тональності й темп, ноти стають безіменними, втрачають значення навіть композитор і час, коли він жив, бо йдеться про інше, музика вже розповідає не про саму музику, видатний виконавець відштовхується від конкретного факту, аби піднятися над усім у вищі сфери: пальці, губи, язик, горло, легені й діафрагма — не мають іншого вибору, тільки співпрацювати, адже Бахова «Сициліана» є квінтесенцією, позачасовим нетутешнім трансом, божественним нектаром, у якому плюскається Рафаель, окропляючи одночасно і слухачів. Успіх став його природним середовищем, повітрям, яким він дихає і яке вдихає у свій інструмент. Ноти, мовби магічне зерня, він розсіює родючим і пасивним ґрунтом публіки, відчуваючи, як воно зріє, як розпускається, як дозріває у зворушених серцях, як несе поживу і спокій — а отже, сенс. Звісно, є й почесті — потім: овації і похвали, квіти і гроші, медалі й дипломи... Проте Рафаелеве зілля не має з цим нічого спільного. Рафаелеве зілля — це блиск в очах слухачів, завзятий прекрасний блиск, що ніби каже: «Дякуємо, що показали нам це!». Відтепер цей блиск є невід’ємною частиною циклу. Рафаель потребує його, щоби грати, і грає, щоби запалити його. Що більше його люблять, то ліпше він грає. Що більше дає, то більше він може дати.

Ще зарано, щоб знати, чи успадкував Еміль музичний дар тата, однак сильні легені в дитини є. Наприкінці січня він одним духом задуває дві свічки на торті на свою честь, і Заффі радісно плескає в долоні.

Як на одній планеті можуть співіснувати так багато людей? Хто з них найцінніший, найправедніший, найважливіший? Їхні сплетіння складні, але не хаотичні, людський вир завжди рухається вперед, таємно сплітаючись і змовляючись; із причин випливають наслідки, своєю чергою обертаючись на причини, які спричинюють наслідки і так далі, до безкінечності...

Варто сказати, що безкінечність ця досить похмура.

Наприкінці весни великий Рампаль запрошує Рафаеля до Ніцци разом організовувати Міжнародну літню академію — школу флейтистів, що має стати найпрестижнішою у світі.

Заффі ж, перш ніж приєднатися до чоловіка там, унизу, на півдні, де він зняв віллу в Сен-Тропе, гуляє Парижем разом із сином і коханцем, гуляє довше й вільніше, ніж зазвичай.

Венсенський ліс, неділя, кінець червня. Вони утрьох грають у хованки — бігають, горлають, регочуть, стікають потом, ледве переводять дух, Еміль ошелешений такою увагою мами й Апу; потім вони вирушають на прогулянку лісом. Візочок у минулому: Принц Сицилії послуговується власними ніжками або ж (у крайньому випадку) дозволяє Андрашеві носити себе на плечах.

На вузькій стежці вони зустрічають іншу французьку родину — також на традиційній прогулянці: тато, мама, підліток-син і пухкенька доня. Зустріч сповнена емоцій, подібна до хмари статичного струму: «Гей, Жульєне! Пропусти пані!.. Франсуа, тримай міцніше пса! Налякаєш дитину!.. Сюзанно, ходи сюди, ти заважаєш!.. Куди я маю йти, тут кропива усюди!.. Коли проходиш повз когось, треба вибачатися!.. Бачиш, через тебе я набрав повні сандалі грязі!.. Не смій розмовляти так із сестрою!..».

Коли хмара минає, Заффі й Андраш переглядаються і обіймаються зі сміхом. Сміється й Еміль, хоч і не знає, з чого, просто він хоче бути присутнім у їхньому щасті.

На кінець дня, коли вони повертаються до Парижа на метро, від утоми дитина засинає на колінах матері. Ручка, якою він обіймав її за шию, сповзає й безсило падає вздовж її тіла, з його вуст злітає зітхання, голова хилиться назад, осліпляючи перламутровою ніжністю шию.

Одна пані в окулярах у роговій оправі — вона сидить навпроти — зворушено нахиляється над поснулим малям.

— Ач, яка ляля! — каже вона Заффі медовим мазохістським і змовницьким тоном матусі. — Вони всі такі гарні у цьому віці.

— Ні, без усмішки спокійно відказує Заффі. — Мадам, ви помиляєтеся. Ця дитина — наполовину німчура, майже есесівець! Він уже вміє вбивати пташок.

Пані, побагровівши від гніву, підводиться і пересідає.

— Навіщо ти таке кажеш? — здивовано запитує Андраш.

— Овва! Так просто бути люб’язним з дітьми. «Милий, гарнюня...» Чому вона тебе гарнюнею не назвала? Або мене, га? Бо ми не заслужили на її ввічливість? Або... або він, отам? — і вона скошує очі на старого мусульманина у тюрбані й джелабі, який спить, скоцюрбившись, у кінці вагона.

— Заффі! — з удаваним подивом скрикує Андраш. — Тільки не кажи мені, що ти стала помічати людей навколо себе!

Середина липня, гаряче, важке надвечір’я, повітря схоже на теплий суп. Блукаючи вузенькими вуличками Шаронн — маловідомого їм кварталу, — вони випадково виходять на площу Сен-Блез. Перед терасою облізлої забігайлівки двоє музи́к виводять нестерпні мотиви. Отакої! А вони й забули — сьогодні ж 14 липня! Незабаром — танці, петарди і феєрверки — місто порине у святкування.

Заффі не відводить очей від сцени. Звичайні підмостки, скромні розкоші злиденних парижан. Музи́ки — один із трубою, другий з акордеоном — старі й поганенько вдягнені; і все ж вони грають, і якоїсь миті люди на вулиці беруться до танцю, ось дві пари за сорок років, кілька літніх жінок, купка підлітків, що байдикують і незграбно наслідують рухи дорослих.

Зненацька Заффі охоплює втома — і не через довгу ходу під гарячим липневим сонцем — ні, це давня нерушима втома. Ноги підкошуються. Вона спирається на плечі сина. Маленький Еміль стоїть перед нею і дивиться на неї. Не біжить до інших дітей, які грають у бабки на хіднику.

Заффі пригнічена, придушена, осліплена цією миттю: її наповненням... таким майже прозорим. Здається, достатньо пориву вітру, порошинки в оці, ноги, що випадково наступає на іншу ногу, щоб усі зреклися і з буркотом та прокльонами, попльовуючи на землю, розійшлися. Ненависть, злість і відчай... Вона відчуває, як її тіло поволі заливає хвиля розплавленого свинцю, авжеж, давнє віко Blei накрило всі її члени, і вона чує вальси Штрауса, бачить жінок, які абияк танцюють одна з одною, вона ніби помирає знову, і немає нічого з її нового життя, ні Парижа, ні літа, ні Рафаеля, ні Андраша, ні Еміля...

А що ж Еміль? Чи відчуває по легкому стисканню пальців на своїх плечах, що матуся мертва?

Хитаючись від цієї важкої непевності,