Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

відзначити, що престидижитатор виконував їх дуже вміло, легко, граційно. Він запалив сигару, відчинив вікно і викинув її на вулицю. Всі присутні добре це бачили. Далі Ріолетто підійшов до Пушке, що інстинктивно сахнувся від нього, сягнув рукою у внутрішню кишеню його піджака і витяг звідти тліючу сигару. Почувся здивований шепіт, потім вибухнули оплески.

— Як же ви це зробили? — вигукнула комендантова дружина. — Адже ви викинули сигару на вулицю!

Райл зайшовся сміхом, а Пушке був насправді вражений. Він одним махом випив коньяк, потім усівся в крісло і не спускав з Ріолетто очей. Тепер Клосс був уже впевнений, що ці двоє знають один одного.

А Ріолетто експериментував далі. Це були то фокуси з картами, то відшукування схованих предметів, то відгадування думок. Клосс дивився на офіцерів і гестапівців, що товпилися довкола фокусника, викрикуючи запитання і намагаючись почути на них відповідь. Ріолетто повністю заволодів їхньою увагою, зачарував їх. Тільки він і Райл не піддалися загальному психозові. Клосс відчув на собі пильний погляд престидижитатора й подумав, що вчинив необережно, що йому слід теж бути там, у гурті, який оточував Ріолетто.

— Це, ясна річ, фокуси прості й неважкі, — говорив тим часом Ріолетто. — Окультизм цікавиться проблемами значно серйознішими.

Крізь юрбу протиснувся штурмбанфюрер Бруннер.

— Пане Ріолетто, — звернувся він, — кілька днів тому бандити підклали бомбу під важливі військові об’єкти. Чи не змогли б ви…

— Так, так… — підхопив комендант.

— Мені потрібний, — сказав Ріолетто, — якийсь предмет або ж людина, що була на місці випадку.

— Щось схоже на це я вам дам, — промовив Бруннер. — Ось посвідчення вбитого есесівця, — простяг він конверт.

Тепер Клосс підійшов поближче — це вже переставало бути забавою. Він, правда, не вірив у можливості пана Ріолетто, але все-таки відчув якусь тривогу.

Ріолетто взяв у руку невеличку книжечку. Заплющивши очі, він заходився священнодіяти, причому надто демонстративно і надто довго, але саме це й заворожило присутніх. Нарешті він повернув посвідчення Бруннерові.

— Мені щось заважає, — тихо сказав він.

Довкола зашепотіли, потім знову запанувала тиша.

— Я не розумію, — відгукнувся комендант.

— Скажу ясніше, — промовив Ріолетто. — Мені хтось заважає. Тут, у цьому залі, — провадив він далі, — є людина, яка брала участь у нападі. Або організувала його…

Клоссові здалося, що тиша триває дуже довго. Кілька хвилин. Він усміхнувся і тут же побачив усмішку на обличчі Райла. Потім глянув на Пушке — опецькуватий німець був переляканий і не міг навіть приховати свого страху. Але чому саме він? Адже Клосс добре знав, Що пан Пушке не міг мати нічого спільного з диверсією на заводі.

— Хто ж це? — вигукнув, нарешті, Бруннер.

— Не знаю, — відповів Ріолетто, — поки що не знаю.

Потім усі почали випивати; як правило, такі прийоми кінчалися пиятикою, часто гості виходили на вулицю, і починалося полювання — дике, страшне, огидне… стріляли в людей, що нишком пробиралися попід стінами будинків, у вікна, де горіло світло…

Клосс пив з Бруннером, танцював з дружиною коменданта і ловив уривки фраз; адже він, власне, і прийшов сюди для того, щоб чути й запам’ятовувати. Бруннер розмовляв з комендантом — він обіцяв йому витягти з Ріолетто всі його знання, таємні й нетаємні, але комендант був тверезий і невблаганний.

— Пана Ріолетто, — сказав він, — ви можете тільки просити про допомогу. І просити ввічливо.

Клосс запам’ятав це. Запам’ятав він і обличчя молодого Глаубеля, гестапівця, призначеного в розпорядження Райла, а точніше, для його охорони.

— У мене є одна думка, — промовив Глаубель до коменданта.

Більше нічого Клосс не почув, але зрозумів, що з цим чоловіком треба рахуватися. Він був небезпечніший за Бруннера.

Цього вечора Клоссові довелося розмовляти ще з Райлом; це була важка розмова. Здавалося, що директора заводу цікавлять тільки жінки. Він говорив про них багато й охоче, згадуючи студентські роки, а потім сказав, що терпіти не може коньяку, і пішов шукати горілки.

Клосс бачив, як він, похитуючись, протискувався крізь юрму гостей. Якісь пари ще танцювали, але вже, напевно, ніхто не чув музики, часом проривалося кілька високих нот, та їх відразу заглушав гамір розмов, а потім знову лунав над головами голос коменданта. Дружина його, теж уже трохи напідпитку, взяла Клосса попідруч.

— Ходімо до нашого маестро, — прошепотіла вона йому на вухо. Він відчув на шиї її гаряче дихання.

— Мені дуже приємно познайомитися з вами, — сказав Ріолетто. Він був зовсім тверезий. — Адже ви не вірите в магічну науку.

— Маестро знає все, — втрутилася комендантова дружина.

— Авжеж, — відповів Клосс. — Сумніви мав інженер Райл, який висловлював їх надто голосно.

Одначе Клосса щось тривожило. Німкеня міцно стискала його лікоть, а Ріолетто пронизував його поглядом. Цього вечора Клосс випив чимало, і це позбавляло його звичної впевненості в собі. Він мусив бути пильним, контролювати кожен свій порух.

— Так ви не вірите, — повторив Ріолетто.

— Ну, скажіть же йому щось, переконайте його, — защебетала німкеня.

— Я не люблю, коли мене переконують, — сухо промовив Клосс.

— Боже, яка поважність! — розсміялася вона. — Але ви все-таки говоріть! Я хочу вас чути!

Ріолетто дістав з кишені піджака невеличку скляну кульку, загорнену в хусточку, і поклав її на столик.

— Вас звуть Ганс, Ганс Клосс, — сказав він. — Ви зовсім тверезі. Ви пили небагато і чудово володієте собою.

— О, так! — вигукнула дружина коменданта. — О боже, інженер Райл уже йде! — Вона кинулася до дверей, залишивши їх самих.

— Ви не хочете, щоб я говорив, — майже ствердно промовив Ріолетто.

— Якщо у вас є щось сказати… — Вони міряли один одного поглядами. Ріолетто схилив очі. “Нічого він не знає, напевно нічого не знає”, — подумав Клосс, і його, нарешті, огорнув холодний спокій. Він підвівся з стільця. — Моє життя, пане Ріолетто, — додав він, — таке просте, що ви в ньому не знайдете нічого цікавого…