Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

Фельдшер пояснив: «Лікувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана підпоручика малярія так міцно засіла тому, що з'явилася тут, на Сиваші, в обстановці страху, який викликають червоні, що стоять навпроти, по той бік протоки. Через те і лікувати її треба було раптовим стресом, або, точніше, шоком. До речі, так мені пояснював і лікар із психічки»

— От, от, — погодився гауптштурмфюрер. — Ви підтверджуєте мою ідею. Хоч я не знаю, де і коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху він набрався, коли більшовики узяли його за шкірки.

Тим часом усі троє спустилися у довгий коридор, перетятий залізною решіткою, за якою стояв солдат.

Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, і вони пішли повз анфіладу глухих залізних дверей. У далекому кінці коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайніх залізних дверей долітав чийсь стогін, потім зірвався жіночий крик і підстреленою чайкою забився у тісному підземеллі.

— Партизанен, — сказав гауптштурмфюрер. — Комуністка. Уперта відьма, та мої хлопці знають справу.

Вони повернули у відгалуження коридору, яке раптом відкрилося їхнім очам. Ще кілька десятків кроків, і Раух сказав: «Тир».

Він штовхнув двері, і всі опинилися у довгому приміщенні з низькою стелею, бар'єром і мішенями на далекій стіні, які являли собою начерки людських постатей у формі солдат і офіцерів Червоної Армії.

Раух відвів Апостолова до стіни, сам повернувся до бар'єра і витяг пістолет.

— Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє місце. — Він прицілився у старого. — Маленький вогняний німб навколо голови, — кинув до Адамадзе. — Як у справжнього апостола.

— Гер Раух, ви можете вбити!

— Я влучаю у підкинуту вгору марку, — пихато відповів гауптштурмфюрер. — Не турбуйся. Тільки полякаємо.

Кілька пострілів, які пролунали серед глухих стін, здалися громами.

Апостолов закричав і упав на бетонну долівку. Адамадзе і Раух підбігли до нього.

— Ах, донерветер! — вигукнув штурмбанфюрер. — Трохи схибив. Рука! — Він знову, як у кабінеті, потер лівою правицю… — Усе через ту партизанську свиню!

Тим часом Адамадзе витяг хусточку і тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.

— Гм, кілька міліметрів, — сердито промовив Раух, — такого зі мною ще не було. Підніміть його.

Дідок був важкий. Адамадзе ледве зіп'яв його на ноги.

— Де діаманти, золото, гроші? Де сховав? Кажи! — І Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, він тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом і зацьковано посміхався.

— Золото! — закричав Раух. — Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладіть!

— Гер Раух, — втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок біля в. уха старого. — На нього, здається, нічого не вплинуло. А я дещо згадав… — Адамадзе таки згадав, що сп'янілий Гущак якось бурмотів, що щастя чекає його у Вербівці. Чи не в цьому ключ, чи не у цій назві розгадка? — Гер Раух, дайте, будь ласка, і ваш носовичок. Цей уже весь у крові. Подумати тільки, вухо має відро крові!

— Пане Апостолов, — звернувся до зніченого старого. — Павле Амвросійовичу, пам'ятаєте Вербівку? Вербівка, так? Вербівка! Ви там залишили гроші. Поїдемо у Вербівку, добре?

— Вербівка, — заплакав Апостолов. — Вербівка, гроші, не бийте мене… Я — Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, мені боляче… — У бурмотінні крізь сльози Адамадзе розібрав слова: — Моя Вербівка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..

— Ні чорта ми від нього не доб'ємося, — махнув рукою Раух. Здавалося, він починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумів, що цього ніяк не можна допустити.

— Не думаю, гер гауптштурмфюрере, — заперечив він. — Адже Вербівку Апостолов пам'ятає і слово «гроші» пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербівку.

— «Вербівку»! — перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. — Скільки тих Вербівок на цій клятій землі! — Це все одно що тицяти пальцем у небо… Але я дам вам карту, найдетальнішу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабі. З лупою у руках вишукайте мені усі ці трикляті Вербівки по всій Харківщині і Полтавщині. Боюсь тільки, що і це нічого не дасть… А де саме у тій Вербівці, в якій точці? На землі за двадцять років не буде жодних слідів. Хіба що усі ліси перекопати навколо усіх Вербівок!.. Та зробимо ще спробу… Доведеться возити з собою цього ідіота… Щоб, може, на місці йому щось прояснилося.

Протягом дня капітанові Андрійку і лейтенантові Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах і Палаці харчовиків на Подолі, де співала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всі ці заклади у різних районах міста вони змогли, бо до обіду користувалися службовою машиною. Проте, підсумовуючи робочий день, капітан був явно незадоволений і картав себе. Адже знав, що короткими набігами вони з лейтенантом нічого до ладу не з'ясують, не знайдуть співрозуміння з людьми, яке виникає тільки при неквапливій, довірливій бесіді.

На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залізничниками і, як вирішив капітан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-півтори, а, якщо требі буде, присвятити повторній зустрічі ще й третій, і четвертий день — поки не переконаються, що серед друзів і співробітників Людмили Гальчинської й справді немає людини, прізвище або ім'я якої починається з літери «С».

Щоб не дублювати один одного, капітан наказав Задорожному поїхати у клуб радіозаводу, а сам знову гайнув на Поділ до Палацу культури харчовиків.

Вистрибнувши з трамвая разом з юрбою на Контрактовій площі, капітан попрямував до вузької вулички, над якою нависав у три-чотири поверхи заввишки моноліт Палацу культури. Це вогнище мистецтва було не лише пристанищем для самодіяльних колективів, різних гуртків, але й, завдяки своїй просторій залі, справжнім театром у густонаселеному районі. Театральні колективи, і київські, і заїжджі, не раз виступали тут, барвисті афіші фестивалів часто прикрашали його фасад