Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

справа біль, тупий і ниючий, ще й посмикувало там у такт чвалові коня.

— Куди ми їдемо? — спитав він у Айдара, ледве ворушачи губами.

— Ти вже прийшов до тями, слава Аллаху! — мовив той у нього за

спиною. — Ще кілька годин — і приїдемо. Ти мовчи зараз, нама-гайся

заснути. Ми їдемо в аул кипчаків, що не кочують, а постійно живуть на

місці. Вони, як і узбеки, обробляють землю, сіють і худо-бу гримають. Там

перебудемо, поки все заживе. Не бійся, там буде безпечно, степовики не

чинять зла пораненим, навіть ворогам.

«Еге ж, — спроквола подумав Данило, — зараз нас ворог би перейняв

тільки так. Але ж ми перемогли, емірські воїни втекли, маємо надію на

щось, тільки вибирати вже нема з чого, тепер все вирішує мій юний

товариш, це добре, що ми з ним так, і добре, що він є, і взагалі...» Остання

думка була заспокійлива, і Данило разом із нею знову поринув у забуття.

Айдар тільки зітхнув, намагаючись підтримати обома руками, що

тримали повіддя, обважніле тіло Данила, хоч пояс, яким Айдар прив'язав

Данила до себе, підтримував пораненого досить міцно, не даючи сповзти

йому з сідла і звільняючи в такий спосіб руки Айдарові.

В Айдара затекла нога, що й так дуже боліла після падіння з коня. Айдар

в розпалі бою не звернув на це уваги, тільки згодом відчув біль у нозі, коли

все скінчилось і він притяг Данила, перев'язав його, в знемозі опустившись

на землю. Ось тоді занила у нього нога, почувся біль, й чимдалі більше, і

вже знав Айдар, що вибита вона десь у стегні і що треба б йому відлежатись, бо, бувало, не раз ще дітваком падав з коня, всякого бувало. Але було зараз

не до вилежування, думки снували в його голові різні, він дивився на

Данила, що так і не приходив до тями, і думав, як усе по-дурному склалося: озирнись він на мить раніше, поцілив би того бороданя — і не мав би

клопоту Данило, і все було б зовсім інакше.

Так завжди, як загадаєш щось важливе, та ще воно ніби виходить і вже

починаєш радіти перемозі чи звершенню, ледь дозволиш собі порадіти на

мент раніше — доля відразу ж мстить за поспіх. Бо ще не закінчився бій, ще

наздоганяли вони ворогів, а вже обоє вирішили, що знову перемогли все на

світі.

Так, обоє вирішили однаково, це розумів зараз Айдар, і дивно було йому, що вже розуміли вони під час бою один одного без слів, і чимдалі очевидно

ставало, бо багато говорити й нема потреби, все просто, бо вони подеколи

справді однаково мислять...

Айдар почував, що кінь вже втомився, він, щоправда, нагодував його

перед дорогою, напоїв якомога більше, і це мало додати йому сил, бо ще ж і

перепочили після тих перегонів, і все ж кінь віз двох вершників та ще

зброю, воду і їжу, всього небагато, а таки вантаж, і кінь помітно втомився.

Айдар не наважувався погнати його сильніше, бо й так аби дійшов, а, за

його підрахунками, до аулу, куди він вирішив зараз спрямувати їхній шлях, кілька отаких годин дороги.

Він зітхнув, подумавши, як це буде дивно, коли він почне шукати своїх

далеких родичів саме у цьому віддаленому від кочовиків аулі. До цих казахів

ставилися степовики доволі зверхньо, бо життя в них було інше і звичаї

дещо інші, чи то вони від узбеків перейняли цей стиль життя, бо обробляли

землю і садили на ній усяку всячину, як узбеки, і з того жили так само, як і з

худоби, яку тримали тут же, довкола місцевість вважалась ніби їхньою, хоч

і тут, як і скрізь у степу, бродили всі, хто хоче.

Так і біля них. Отож усі-всі походи, всі знегоди падали й на цей аул, але

вже, видно, повелося так віддавна, бо й жили покоління їхні отаким життям, на тому ж місці.

Айдар згадав, що, здається, з цього аулу узяли колись дівчину в рід

жагабайли дружиною старшому синові сестри його батька, що була

замужем за багатиром Махамбетом... Одне слово, якесь та родичання

знайдеться.

Бо так вже ведеться у степу. Коли хтось зустріне когось серед степу, то

не спитає, хто ти. А спитає, куди і звідки. Коли приходить гість в аул, хто б

не був він, зустрінуть його, нагодують, дадуть спочити, а тоді вже й сам він

розповість — хто він і з якою метою приїхав. А вже коли віднайдеться хоч

якесь спільне коріння у цьому аулі з новоприбулим, то вважають його за

родича і приймають як свого.

Родичі. Предки. Що стоїть