Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

мерзли страшенно, люто мерзли, наскрізь промоклі, під холодним осіннім вітром. За ніч погризли всю мою недоварену картоплю.

На світанку змінили нас інші чотири стрільці (вже без самокатчика), нам наказано було вертатися до штабу, при чому показано й дорогу навпростець, без дальшого обходу, що ми його робили вночі.

Дорога навпростець була через ліс, без усякої стежечки, і продертися крізь гущавину з машиною була марна праця. І от - я сам. Мої чотири товариші подалися, за вказівками, скороченим шляхом, а я мушу - може небагато, яких три кілометри, а може й п'ять чи десять - блукати сам лісом, щоб видратися на битий шлях до розташування полку.

Сумно самому осіннього туманного ранку в густому лісі на чужині, в небезпечному місці, де з-поза кожного куща несподівано тебе можуть підстрелити, коли ніяк неорієнтований, де саме ворог, а де свої, коли з голоду, здається, припав би до найпершої сосни й запихався її черствою, несмачною корою...

Чогось усю дорогу не відставала, вчепившися в мозок, давня-давня, з Фінляндії знана, солдатська пісня - власне, не пісня, а кілька рядків її:

"... Всє тучкі, тучкі прінавіслі, І в поле па-а-ал туман... Скажі, о чем заду-у-мал, Ска-а-ажі, наш атаман!.."

Бувають отакі в житті моменти, коли вчепиться якась пісня, віршик, чи фраза в мозок, і трохи не до божевілля доводить людину, що ніякими силами неспроможна позбутися її; вживав усяких підступних і рішучих, здавалося, засобів і я, та даремно. Жодна думка не лізла в голову, жодні міркування чи намагання міркувати не переконували забути нахабний мотив, клятущу пісню, - ні, кожної хвилі, як тільки кінчалася остання фраза, виринала в голові перша і знову й знову, без кінця-краю, вся істота наспівувала:

"... Всє тучкі, тучкі прінавіслі..."

Я думав, що божеволію.

Прикро вразила несподіванка: в окопах я нікого не знайшов, штабу не було там, де він був і повинен бути, й сліду, на терені вчорашніх окопів було тихо, і тільки здалеки - в Августові, чи за ним, було чути зрідка стрілянину й гарматні вибухи. І от, серед поля, трохи відійшовши від місця, де був штаб, знесилений і голодний, поклавши в грязь обережно свою машину, неспроможний далі і кроку ступити, звалився я майже непритомний...

Чи траплялося вам коли опинятися в становищі, в якому, здавалося, вже давно-давно колись - чи в далекому дитинстві, чи, може, тисячі років тому - ви вже себе відчували, при чому найменші дрібниці сьогоднішнього вашого оточення нагадували вам фотографічно-точно все, що вже було колись?

В такому стані, перед тим, як утратити свідомість, почував я себе оце тут. Недовго - кілька коротких хвилин, але з якою яскравістю нагадали вони ті хвилини, мені дитячі сни-видива, після яких прокидався завжди з вередливим настроєм і заплаканими очима: отаке дике, порожнє, покромсане вибоїнами та ровами поле, далеко спереду темний ліс, навколо - ні духа людського, і страшний, пекельний жах самотности...

Очуняв од того, що над головою щось розмовляло. На здивування своє, побачив цілу юрбу по-святковому одягненого народу, що тупцяв навколо мене.

Це - мирні жителі - поляки, зібралися вони до костьолу, що он там - за переярком у сусідньому селі.

- Ваші, пане, вже давно пішли в Августов...

- А пан ранєний? - з наголосом на "нє" запитав хтось із юрби співчутливо.

Я не був ранений, але порожня була голова, порожній шлунок, і в очах темніло з утоми, коли підводився.

Хтось подав шматок хліба. Хтось співчутливо зідхав, хтось соковито, в "Матку Боску" лаявся - на війну, на солдатів, на винуватців господарського розору...

А в Августові своїх я знайшов тільки надвечір. Серьожі Серка вже не було. З ним сталося те, що могло і мало статися зо мною - мені так і казав Мухін (в його голосі, собі на прикрість, відчув я жаль, що не так саме сталося, бо послали би були, напевне, мене, а не Серьожу). А послали його, вступивши в Августов, із якимось пакетом до сусіднього штабу. Треба було тільки переїхати лісок, завернути праворуч, уїхати в село, і все. А потім - назад.

Посланий ранком, Серьожа не вернувся й на полудень, а перед вечором знайшли його послані кінні розвідники - на півдорозі до села, в лісі, з його машиною, вже мертвого - спочатку, видно, пораненого в голову й дбайливо ворогом перев'язаного, з покарлюченими пальцями, що повгрузали в землю, коли сердешний Серьожа корчився з болю.

Коло нього лежав його велосипед і одним-одна плитка шоколаду, дбайливо залишена милосердим ворогом, а решта материного подарунку зникла, разом із пакетом, що його віз Серьожа.

Убили Серьожу якісь заблукані, відсталі від регулярної частини, німці, бо фронт було зламано вночі, і ворог безладно відступав геть за Августов.

Перепочити знову не дали. Серьожу похапцем поховали там таки, на узліссі, край дороги, а ми того ж самого вечора посунули далі - гнатися за розбитим ворогом.

Це була диявольська робота. Поперед полку повним кар'єром вибігала на кілометр артилерія, нашвидку ставала впоперек бруку, посилала німцям навздогінці кількадесять похапливих пострілів, хутко зривалася на ноги, і знову мчала вперед, і вперед. А ми, піхотинці, мали ввесь час підтюпцем поспішати, не відстаючи від артилерії, і тут ми ставали мимовільними свідками тих руїн, що їх завдавали наші гармати живим рядам німецького війська.

Ввесь простір