Леонід Григорович Кононович - Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович

Групіровка потяг його за рукав.

— Присядь, братан! Оддихни…

— … на тибе лица нету! — сказав Мамед і зареготався. Серьога Циплаков підсунув до нас шклянки з горілкою.

— Пийте! Якби не ви, хтозна, чи ми й утримали б цей собачий ринок! — він покрутив головою. — Зізнаюся чесно: вчора я замалим у штани не наклав. Посадив на мушку того рейндж-ровера, тисну на спуск… ні хріна! Глянув на запобіжник — переведений! Тисну знов… не стріляє, хоч би хрін! А виявляється, що я…

— … давив на рамку, а не на спускову скобу! — кивнув Барабаш. — Буває, чого там!

— Під обстрілом молоді бійці завжди губляться, — сказав я, перехиляючи шклянку. — То запобіжник забудуть зняти, то патрон дослать… Ще я служив за річкою,[5] то послали нас розстріляти караван з боєзапасом. Не встигли ми вийти на заданий рубіж, як нарвалися на засідку… ну й пішло мочилово! Дивлюся, лежить коло мене салабон — і не знає, що зі своїм акаемом робити! А тоді як закричить до мене: «Товарищ дедушка! Товарищ дедушка! Не пашет, слышь?» Глянув я на нього та й кажу: «Затвор передерни, салага!.. «Так що на полігоні по мішенях стріляти — одне діло, а в бою — зовсім інше…

— Надто ж як біля тебе лежить убитий, і ноги в ріжні боки стирчать! — сказав Барабаш. — Ото вперше як побачиш, то аж мороз по шкурі йде…

— А вот когда мой Карабах война был, — жестикулюючи, заговорив Мамед, — поймали мы адна ишак… красивый — как горный луна! Джьоп — во, глаза — во, ухи как у слона. Все боец наш батальон давай-давай с ним любовь делать… Очередь балшой был… у-у!

Я взяв пляшку й поналивав у шклянки.

— Ну, — врочисто сказав я, — давайте ж вип'ємо за нашу рідну совєцьку власть…

— … щоб вона, стерва, більше не верталася! — докінчив Барабаш.

Я посмакував горілку й задоволено кивнув: це була справжня «Смирновська», зроблена з пророщеної пщениці.

— Братан, — сказав Групіровка, — є для тебе одне діло! Зробиш?

Я витріщився на нього.

— Може, й зроблю… коли знатиму, що робить! Далі? Групіровка розігнав дим рукою.

— Один барига подав на нас заяву! Ну, а мєнти передали її мені, звичайно… — він поліз у шухляду й дістав листок паперу. — Послухай, що цей казьол понаписував. Злочинне угруповання, очолюване паханом Групіровкою… систематично збирає суми понад установлену плату за місце… розборки, в яких жертвами стрілянини стали невинні громадяни з числа перехожих… як чесний комерсант, котрий реґулярно сплачує податки, звертаюся до вас із надією, що міліція покладе край цьому беззаконню… правова держава, котра прагне увійти в європейську спільноту… цих покидьків треба конче ізолювати від суспільства… правопорядок… боротьба з рекетом… — Групіровка вдарив долонею по столу. — Ще й спільноту сюди приплів… ну, гад!

— Спільнота! — покрутив головою Барабаш. — Хіба це європейська спільнота? Це — європейська свинота, інакше й не скажеш!

— Одне слово, баригу треба привезти на ринок! А тут ми покажемо йому все — і правопорядок, і спільноту, і злочинне угруповання з паханом разом… — Групіровка заскреготів зубами й вилаявся. — Зробиш?

— Координати?

— Поїдеш із Сєрим, він знає! Там, здається, Дірізюк на шухері?

Серьога Циплаков кивнув.

– Із самого ранку. Барига сидить в хавірі й носа надвір не показує… Ну, нічого, доп'ємо пляшку — та й візьмемо його з усіма тельбухами!..

Горілка знову забулькала в шклянках, вируючи на поверхні прозорим намистом.

— За що п'ємо? — поспитав Групіровка.

— За ішаків! — підняв я шклянку вгору. Братва перезирнулася.

— А чого, — сказав Серьога Циплаков, — теж божа скотинка! Погнали.

Ми перехилили шклянки й стали закусувати.

— А потом оказалось, — озвався зненацька Мамед, плямкаючи набитим ротом, — что эта ишак эрмен прислал! Через сорок день все солдат сифилис болел… понял, да? Эрмен ишак заражал, через фронт посылал, наш боец туда-сюда ему делал! Этот ишак — плохой ишак… на хрен нужно такой ишак, да!

Серьога Циплаков утерся рукавом і підвівся.

— Ну, — сказав він, припалюючи цигарку, — вперед, за орденами!

Обабіч дороги замиготіли грубелецькі осокори з обламаним гіллям.

— У передмісті він мешкає, чи що? — поспитав я нарешті.

— Ну! — Серьога Циплаков дістав комірковий телефон і став набирати номер. — Зараз дзенькнемо Дірізюкові… Гало? Це я. Об'єкт на місці? Який об'єкт?.. Ну цей же ж казьол… барига, коротше! Ну… Ага, це добре. Ми зараз будемо.

— Вдома?

— Сидить, уродіна… де йому, в хріна, подітися! Мєнти ж звеліли йому в хаті сидіти й нікуди не потикатися! А самі заяву взяли — та зразу до нас.

Авто звернуло на розбиту ґрунтову дорогу. О праву руч стало видно занедбаний колгоспний сад. Сніг падав і зразу ж танув, стікаючи по шклу довгими пацьорками.

— Ага, — сказав Серьога Циплаков, — оце його хавіра, казла цього штопаного!

Біля дороги височів ошатний будиночок з білої цегли. Трохи далі бовванів москвич, і в ньому, наче макогін, стирчала стрижена довбешка Дірізюка.

— Цей придурок буде на шухері?

— Ну! — Серьога Циплаков припаркувався під огорожею й вимкнув двигун. — Погнали.

Ми вилізли з авта й зайшли у двір. Я взявся було за клямку, аж зненацька у веранді почулися кроки. Серьога Циплаков подав мені знак, і ми хутко сховалися за рогом. Двері розчахнулися, й на ґанок вийшов розпатланий чолов'яга в спортивному костюмі. Він позіхнув і, застромивши руку в шаровари, почухав живіт.

Вышел заяц на крыльцо

почесать свое яйцо, — продекламував Серьога Циплаков, поволі виходячи з-за веранди, а тоді моргнув мені, й ми хором закінчили:

Сунул лапу — нет яйца…

Так и йобнулся с крыльца! Чолов'яга так і завмер з роззявленим ротом, держачи руку застромленою в шаровари. Серьога Циплаков згріб його