Леонід Михайлович Тендюк - Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк

То голос Зайця.

Я перехилився через борт лакани й від подиву зойкнув — внизу на кораловому кришиві стояла вся ватага — Кім Михайлович, Альфред, Барарата, Лота.

— Що, не впізнаєш? — засміявся командир.

— Ви і ніби не ви… — не перестаючи дивуватися, відповів я.

Бо їх таки важко було впізнати. Якийсь маскарад! Кім Михайлович, Лота й Барарата в крислатих сомбреро та натільних пов'язках. На шиї у Зайця висів ще й вінок.

— А це ось тобі! — підняв над головою щось скуйовджене й ворсисте. — Нове вбрання короля, яке я виготовив особисто для тебе. Пов'язка для стегон і бриль.

…Того вечора ми лягали спати, поївши і копри й диких, щоправда, зеленуватих бананів.

Альфред на маленькі шматочки різав м'якуш кокосових горіхів, один за одним подаючи мені.

— Я тебе, Васильку, годую, як немічне пташеня, — примовляв він. — Коли окріпнеш і вилетиш із гнізда, не забувай, хто тебе поставив на ноги.

— Не забуду, Альфреде!

Із того, що розповіли друзі, стало ясно: ми на острові, цілком придатному для життя. На ньому є фруктові дерева — манго, банани, папайя. Правда, плодів обмаль, та й ті поки що зелені. Багато пальм, хоч горіхів не густо — очевидно, струсило в бурю.

Прісної води не знайшли. Проте — покіль є незрілі кокоси з їхнім прохолодним молоком, від спраги ми врятовані.

— Ну от на перший раз і все, — закінчив Заєць.

— Слідів людини не помітили. Та якщо б вони й були, після недавнього потопу їх не вгледиш, — додав Кім Михайлович.

А через кілька днів, одужавши, я, небожитель, спустився на землю теж.

— Здрастуй… — тихо мовив, торкнувшись ногою острівної тверді.

І земля ніби зрозуміла — відповіла ласкавим дотиком росяного листя.

Кім Михайлович із Бараратою лишилися в «гнізді» господарювати — треба було сплести канат, облущити принесені горіхи, — а ми втрьох подалися в мандри.

Навіть після тривалого плавання на' кораблі на березі непереливки — похитує. А ми ж бо скільки поневірялися в океані на вутлій лайбі!

Не встиг я ступити й кроку, як відразу впав. Підвівся, знову рушив. Нічого не виходить! Хитає, кидає з боку на бік. «Крен майже небезпечний — сімдесят градусів», — сказав би штурман Сакало.

— Одвик, — спостерігаючи за моєю «п'яною» ходою, розсміявся Альфред. — Ну, та нічого — мине. Таке й з нами було, коли ми вперше зійшли на землю.

— Давай, Васка-Кваска, моя тебе держати буде, — запропонувала Лота.

— Я сам, — відповів.

— Не комизься, да Гама! — владно наказав Заєць, беручи мене з другого боку за руку.

Отак попідруки друзі мене й повели.

Видовище не з приємних. Я був безпорадний. На душі від того тяжко й гірко. А тут ще й Лота — звичайно ж, із добрих намірів! — називає мене своїм французьким «Poulet» — курчатком. Справді що курча, тільки з обскубаним хвостом!

Вийшовши до лагуни, на рівне піщане узбережжя, Заєць весело сказав:

— Тепер іди сам, неборак!

І, моргнувши Лоті, щоб та мене відпустила, тихенько підштовхнув ззаду.

Розставивши для рівноваги руки — так, бачив я в цирку, роблять канатохідці,— і побоюючись, щоб не впасти, немов заведений, попрямував до лагуни.

Кілька кроків не дійшов, таки впав. І все ж, рачкуючи, під оглушливий сміх Зайця поповз до води.

Яка ласкава, приємна купіль!

— Далеко не запливай.

Альфред і Лота кинулися у воду теж.

Кілька днів тому товариші відвідали південну частину острова. Тепер треба було обстежити його північну околицю.

Розлігшись із півдня на північ кілометрів на десять уздовж, острів був неширокий. Того разу друзі встигли побувати ще й у східній та західній частині — біля лагуни й океану. А зараз ми хотіли пройти до крайнього північного мису.

Мангрова гущавина підступала впритул до води. І без того вузьке узбережжя дедалі вужчало, поки й зовсім зникло — його піщаний окраєць поглинула зелена повінь мангрів.

— Тут нам не пробитися, — сказав я, з власного досвіду знаючи, що таке гущавина болотистого коралового узбережжя. — Залишимо лагуну й майнімо на зовнішній бік острова, а вже звідти, уздовж океану, пройдімо далі.

Заєць погодився.

— Васка-Кваска розумний голова, — похвалила, скуйовдивши мого чуба, Лота.

— Свята простота! — заперечив їй Альфред. — Нейрофізіологи доводять, що в розумовій діяльності людини беруть участь не лише клітини головного мозку, його помережена звивинами сіра речовина.

— Виходить, не обов'язково думати головою?

— Мабуть, що так.

— А ти збираєшся захищати дисертацію! Чим же ти, безголовий Зайцю, думатимеш?

— Побачу…

І, простягши руку до кущистого мангра, він наважився було його розсунути, як раптом скрикнув, наляканий:

— О-йо-йой — жаби!

По листю щось гулко пролопотіло, так, ніби припустився дощ. Віялом посипалися зелені краплини.

Я розсміявся.

— Не бійся, Альфреде, — заспокоїв його. — То рибки-стрибунці. У них є зябра й легені. Тому можуть жити і у воді й на суходолі.

— Як риба з річки Амазонки — піраруку?

— І як ті нещасні, кому американські експериментатори приживляють зябра й перетворюють на людинориб.

Я згадав скелю Голова Дракона, лабораторію на ній, смерть нашого друга Чанга. Уявив, що б могло статися, якби ми не втекли, і мене охопив жах.

— Не будемо про це говорити.

— Гаразд, друже.

Ми мовчки попрямували до океану.

Крізь гущавину пробилися на протилежний бік. Вийшли до стрімкого, утвореного з базальтів, узбережжя.

Базальти — надійний сторожовий бар'єр, що захищає острів від нападу океану.