Жанна Куява - Із медом полин

а найбільше нагулятися досхочу. От і парубкував двадцять сьомий рік. А Людмила Никонівна, видно, втямила, що нічого з тої її закоханості не вийде, і, щоб поруч із коханим бути, вийшла заміж за його молодшого брата. А хата в комірника – одна з найбільших в окрузі, кімнат на всіх стане!

Чи правда те, відомо хіба самій мовничці. Але вельми вже тужила Валька, коли, наче стріль стрельнув, шугнула кулею в їхній клас звістка про те, що п’ятимісячний плід, якого так пильно виношувала люба Людмила Никонівна, завмер в утробі. Вийшовши з лікарні, вже мало всміхалася зазвичай весела та жартівлива вчителька. Після гіркої втрати вперше прийшла на урок у старезному жакеті, що виструнчив її тонкий, як стеблина, стан, та не додав приваби. Де й поділися її жваві оповідки, гумор та веселість.

Якось, збившись докупи коло Вальчиної парти, восьмикласниці жаліли сіромашну мовничку. І лише Тетяна видала несподівано:

– То треба було з любові заміж іти, а не користатися безхарактерним Толичком-простачком! Діти від кохання народжуються! А тут звідки їм узятися?!

Учениці лишень обмінялися мовчазними поглядами.

Друга вагітність Людмили Никонівни лише до трьох місяців протрималася. Знову чистили бідолаху. Ще й наживо. Подейкували, ніби Толя за чаркою з сільськими мужиками так побивався, казав, що як сидів під палатою, де дружиноньці дитину з середини виймали, то ридав-заводив, як божевільний, не міг витримати нестерпного жінчиного лементу. Так любив її всю, аж до сліз невимушених. І тоді, як із мужиками говорив, теж рюмсав, наче дитина…

Відтак геть змарніла зажурлива мовничка. Стала вбиратися, як того хотіла свекруха, радили-наказували тепер уже добрі та люб’язні колеги. Не стало й манікюру розкішного, навіть волосся, колись довге до пояса, відрізала Никонівна, зробила в районі хімію… Обернулася диво-красуня на справдешню селючку.

«Чому?» – спитала себе Валька, а затим по відповідь до баби Дарини пішла.

«Бо так їй житиметься легше», – тільки й відповіла старенька.

Але добрий Боженько таки ощасливив змучену од тяжких болів парочку. Десь на шостий рік заміжнього життя в Никонівни народилася довгождана дівчинка. З радощів і на знак подяки Всевишньому (бо, знала Валька, по монастирях ця сімейка попоїздила) назвали крихітку Богданкою, мовлячи: «Цю дівчинку Бог нам дав».

А за рік ізнову дитя носила мовничка. Хлопчика, на диво всій окрузі, нарекли Йосипом, як звали нареченого Діви Марії. Тоді в кожній сільській хаті нова хвиля перемовин знялася: розводилися про Різдвяну історію, коли «Марія-Мати Сина леліє, а Йосип старенький пелени гріє».

І тепер Богданка з Йосипком, діти Людмили Никонівни, щонеділі ходять до церкви. Богданка підспівує в церковному хорі, а Йосипко прислужує батюшці. А що, може, й послав Бог комірникові внуків-провідників? Бо завважили люди, що суворий дідуган і собі до храму став учащати…

А от хвацький Ростик ходив-ходив, добирав-добирав, допоки вже й за нього самого мало хто з дівчат заміж хотів. Досидівся до сорока п’яти літ, а тоді й собі побрався зі старшою від себе розведеницею. Своїх дітей Ростислав і досі не має, але батьком, ліпшим за рідного, намагається бути для двох хлопчаків новоспеченої дружини.

– Що й казати, життя наше – то така недовідома коловерть! – якось поділився розумною думкою з невісткою Людмилою Никонівною.

– Атож, Ростику, ось ти – на човні з веслом рятівничим, а не встигнеш зогледітися, як забурлить неприборкана вода, шелеснешся у вир, заборсаєшся немічно, пощастить вибратися з нурти, то, може, й задумаєшся над минулим, заживеш по-новому. А не змінишся – чекай іще глибшої вирви чи крутішої коловерті, – відповіла вчителька. – Нічого в житті не буває просто так, – додала.

Шолудишина Тетяна й собі синочка Богдасиком, од слів «Богом даний», назве. Але то буде згодом. А тоді, спитавши Вальку про штучне запліднення, не передзвонила до неї. Не насмілилася й Валька телефонувати до подруги. Хтозна, що сталося? Знаючи Тетянин мінливий характер, припустила, що, може, подруга передумала, бо їй не стало відваги, щоб учинити щось не так, як у всіх…

Валька, хоч і знала за Тетянині пересуди про необдуманого й поспіхом народженого її Максимка, однак не ображалася на приятельку. Знайшла цим її словам виправдання, мовляв, то не Тетяна паскудна, а її життя таке.

Поганими людей життя лихе робить.

* * *

…Тетяна з Митьком замкнули на ключ свій пишний будинок, не погасивши світла в середній – найбільшій – кімнаті. Так Пасхальної ночі всі в селі роблять. Стоять у пітьмі хіба хати-пустки й ті господи, в яких геть нікудишня хазяйка, що не боїться Бога, зрівнює сю святу нічку з усіма буденними й безсоромно лягає спати. А світло в оселі цієї пори означає безмірну радість чекання великого торжества – Світлого Христового Воскресіння.

Навіть у ті роки, коли великодньої ночі залишалася вдома з малим сином, Тетяна не спала, бо негоже. Тоді запалювала свічку й ставила її на вікні тої ж таки найбільшої кімнати. І дожидала Митька зі свяченою паскою.

Митько тримав дешевого ліхтаря, а Тетяна пригортала майже трирічного Богдася, що частенько покліпував війками, але нічого забавного в нічних сутінках назорити не міг.

Вони проклигали вузькою кладкою через мілкий рів і вийшли на центральну дорогу, що вела до церкви.

Була ніч, проте зусібіч мерехтіли засвічені вікна. І лише зрідка чувся собачий гавкіт. Благодатна тиша, свіже весняне повітря, злегка просочене лінивим сонячним теплом ще з дня… Це все, як ніколи, гармоніювало з радісним святом, яке ось-ось відчинить двері й привітає мешканців усіх православних господ.

Невдовзі Тетяна почула бубоніння ще якоїсь пари, що й собі з бічної вулички виходила на центральну дорогу.

– Іще хтось, як і ми з тобою, довго вибирався, – прошептала Тетяна до чоловіка.

– Може, вони досі спали, а не дороблювали мільйон робіт, як ото ми з тобою, – поділився й своїми припущеннями невдоволений Митько.

– Ану, цить-но, цить! – наказала жінка й нашорошила вуха.

Тетяна пізнала Шпачинського Петра, що колись поквапом оженився з нелюбою