Євген Вікторович Положій - Вежі мовчання

все склалося! У цьому районі саме зараз працює місія ООН, це мої знайомі. У них проект там. Хочеш, я довідаюся?

Він захотів, чому б і ні? Все-таки їхати з людьми, які хоч трохи орієнтуються, краще, аніж самому, та й у дорозі веселіше.

Тепер керівник проекту, хлопець років тридцяти, сидів поруч, а на задньому сидінні їхала його помічниця. Рад розпитував їх про те, що відбувається на кордоні, але вони з набагато більшим задоволенням розповідали про власні справи. Радику навіть стало цікаво — він зі здивуванням і недовірою слухав їх, але ніяк не міг второпати: невже хтось комусь навіщось у цьому світі ще задурно дає витрачати гроші просто так, в ім’я якихось незрозумілих цілей? Цей факт ніяк не вкладався в його голові, і він увесь час хотів спіймати цих суспільних діячів на невідповідності й загнати запитаннями в глухий кут.

— Проект дуже простий, — розповідав керівник місії, здається, його звали Сашко. — Кожна область України вибирає вісім районів, а у кожному районі вибирають п’ять селищ, п’ять громад.

— А хто ж обирає?

— Райони обирають в обласних адміністраціях, а потім громади самостійно пишуть заяви на участь. Тут, власне, якраз важливі й потрібні їхня ініціатива, їхнє бажання. Потім ми проводимо зустріч з активом села — лікарі, вчителі, депутати сільради — і пояснюємо суть проекту.

— А в чому ж суть проекту, я так і не зрозумів? — Рад і справді нічого не второпав.

— Суть — в активізації діяльності громад, щоб люди для себе самі щось зробили, розумієте? Щоб не залишалися байдужими, намагалися самостійно щось змінити! Європейська комісія й ООН виділяють певну суму грошей, аналогічну суму виділяє бюджет області, а громада повинна написати проект-заявку. Але головне в іншому — п’ять відсотків від усієї суми люди повинні зібрати самі. Наприклад, у цьому селі, куди ми їдемо, хочуть відремонтувати водопровід. Це їм вийде приблизно по сто п’ятдесят гривень з кожного двору. Сума, до речі, для нинішніх місць чимала, самі бачите, як вони тут живуть.

— Ну і як, погоджуються?

— Поки що так. Зараз от їдемо на другу зустріч, на неї вже прийде більше людей. Спочатку, звичайно, селяни хотіли відремонтувати дорогу, але це — величезні кошти, у нас стільки немає. Тому ми віджартувались: мовляв, контрабандисти дорогу розбивають, от за свої кошти нехай і ремонтують.

— Виходить, з одного боку, вони беруть участь у суспільному проекті, витрачають кошти ООН, а з другого боку — контрабандою займаються?

ООНівець насупився.

— Зрозумійте, — розчаровано й тихо сказав він, — тут же не всі контрабандисти. Є вчителі, лікарі, інтелігенція, у них є діти, вони теж ходять у школу й хочуть жити добре й чесно. Але люди ж не винні, що тут нема більше де заробляти, як тільки контрабандою. Заводи всі вирізали на металобрухт, лісгоспи дихають на ладан, роботи ніякої немає. За що жити? От і возять. Але, якщо вам так цікаво, ви краще у місцевих попитайте, я вас познайомлю, якщо хочете.

На це Рад і розраховував, беручи їх у супутники, — на контакт. Хоча, чесно кажучи, якоїсь певної мети у цій поїздці він не мав. Він цілком вірив Хріняці на слово, що тут не кордон, а решето, однак, якщо він уже сюди поїхав, то був не проти побачити щось нове і цікаве, потім можна довго й упевнено про це розповідати колегам і начальству. Так, мабуть, такі враження — ексклюзивний матеріал. Ну, хто ще з його знайомих побував хоча б раз у лігвищі контрабандистів?!

— А можна останнє запитання? — звернувся він до супутників. — Добре, я розумію, місцевим зайва копійка, як, втім, і не місцевим, не зашкодить. А навіщо це ООН та Європі? У НАТО нас готують?

ООНівець подивився на нього, як на прокаженого.

— А до чого ж тут НАТО, скажіть, будь ласка? Є певна програма, вона прийнята міжнародним співтовариством, — «вирівнювання територій» називається. Вони просто хочуть, щоб поруч жили адекватні й прогнозовані сусіди!

Радик, хоча й не побачив між дармовими грошима і добросусідством жодного взаємозв’язку, кивнув головою. Вони вже в’їжджали в село, і псувати стосунки з супутниками не входило в його плани.

— Ми зараз у клуб підемо, там на нас чекають, — сказала жінка, здається, Вікторія, із заднього сидіння. — Поставимо проектор і почнемо лекцію, а ви поки з народом поспілкуйтеся. Я вас із Нелею Григорівною познайомлю, вона географію у школі викладає.

Біля клубу їх зустрів голова сільської ради, хлопець років двадцяти семи у шкіряній куртці, кельні на змійці, турецьких джинсах, гостроносих турецьких же туфлях, втім, усе походження його гардероба недвозначно вказувало на місце придбання — склади контрабандистів, які займали тепер ледве не половину території районного центру. Він гордо називав себе мером, висловлював усіляку повагу приїжджим, після лекції навіть запросив на врочистий обід у ресторан, а поки попросив розташовуватися на свій розсуд.

Неля Григорівна виглядала цікавою жінкою, дуже жвавою, товариською, з багатою мімікою й лексикою, вона говорила дуже правильною, як вона сама сказала,

«радянсько-російською мовою» й цілком була обізнана щодо місцевого життя-буття.

— Так, — розповідала вона, — так усе і є, як ви кажете! Абсолютна правда! Знаєте, як у нас державний кордон охороняють? У кожному селі поруч із кабінетом голови сільради — кабінети дільничного міліціонера й прикордонника. Він дільничний, розумієте? Коли контрабанду везуть, його ніколи у селі немає. Їде, розумієте-бо, на обхід кордону! Ви його будинок відразу тут помітите, о-от-такий домина здоровий! І паркан височенний! — В її словах чувся сарказм, але не чулося осуду. — У нас цією справою чоловік десять керують, усі, між іншим, депутати сільради, шановані люди. Без них ми б давно вже померли без роботи. Я теж за їхню партію голосувала.

Вона не боялася говорити. Навіть не поцікавилася, звідки він і навіщо запитує. Очевидно, це була настільки загальновідома й доступна інформація, яка циркулює на побутовому рівні, що до неї звикли й давно не вважали якимсь секретом. Ні тут, ні в іншому місці. Ця величезна дірка на кордоні виявилася дійсно окремою маленькою державою в державі, якій дозволяли жити так, як вона