О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

не почне бійки, якщо перевага на його боці. Здається мені, він боїться цього найбільше в світі. Така нерозсудлива хоробрість невиправдана, коли маєш справу із конокрадами та нелегальними мігрантами, які полюблять нічні засідки і радо вистрелять у спину при першій зручній нагоді. Баклі займається дурницями. Вдає з себе Горація[36] утримуючи міст, — одного дня він дограється.

— Взагалі-то, — протягнув Малюк, — мене більше цікавить наш міст і Леандро Гарсія. І мені більше до душі Спурій[37] Якийсь-Там. Чолов'яга знав, коли треба битися, а коли краще п'ятами накивати, щоб пізніше загнати ворога у глухий кут.

— Так чи інак, — підсумував Чобіт, — Боб — найсміливіший хлопець по обидва береги Ріо-Браво[38]. Щоб мені з коня впасти! Він засмажиться живцем, якщо виповзе на сонце! — Чобіт накрив скорпіона чотири-фунтовим крислатим капелюхом-стетсоном. У хижці запанувала невесела тиша.

Боб Баклі надійно зберігав свою таємницю. Люди, які протягом двох років билися з ним пліч-о-пліч у численних прикордонних рейдах і вилазках, високо оцінювали його хоробрість, хоча в житті лейтенант був найбільшим боягузом на всій Ріо-Браво! Друзі й вороги поважали його за нестримну відвагу. Насправді Баклі страждав на патологічне боягузтво і лише нелюдськи суворими зусиллями волі змушував власне легкодухе тіло йти на відважні вчинки. Постійно знущаючись із себе, як ченець, котрий батогом лікується від грішної спокуси, Баклі з очевидним безрозсудством кидався у вир небезпеки, сподіваючись, що позбудеться ненависної слабкості. Але кожне успішно пройдене випробування завершувалося розчаруванням. На обличчі від природи веселого і добродушного лейтенанта дедалі частіше з'являвся похмурий, сумний вираз. Усе прикордоння захоплювалося поведінкою лейтенанта, його відвагу прославляли в газетах і біля похідних вогнищ вздовж Ріо-Гранде — та на серці у Баклі стояла чорна хмара. Лише він знав про огидний холод у грудях, пересохлий рот, тремтіння в ногах, тріпотіння натягнутих як тятива нервів — про ці постійні симптоми ганебної хвороби.

Один рядовий із загону Баклі мав звичку йти на справу, недбало перекинувши ногу через передню луку сідла, з цигаркою в зубах, випльовуючи з рота дим і вигадливі авторські лайки. Баклі віддав би річну платню за здатність поводитися так само. Якось життєрадісний хлопчина сказав йому:

— Баку, ти на кожну вилазку йдеш як на поминки. Ну, не зовсім, — додав він, елегантно хитнувши залізним горнятком, — але принаймні складається таке враження.

У душі житель Нової Англії з приправою із західних чеснот, Баклі постійно шукав для непокірного тіла якомога більше неприємностей. Не дивно, що й згадуваного вже спекотного полудня він вирішив спрямувати тремтячі кінцівки в бік, із якого пролунали постріли, що загрожували спокійному та гідному існуванню громадян штату.

За два квартали вниз по вулиці містився «Найкращий салун», в районі якого Баклі помітив незрозуміле пожвавлення. Кілька цікавих глядачів товклися біля центрального входу, докришуючи уламки розбитих шибок. Усередині Бад Доусон, не звертаючи уваги на кулю в плечі, ледве не плачучи намагався пояснити, чому йому так і не вдалося покласти на місці клятого перевдягненого мексикашку, який його підстрелив. Помітивши рейнджера, Бад обернувся до нього, ніби шукаючи підтвердження заподіяної образи.

— Баклі, якби ж то я здогадався, я поклав би його вже першим пострілом! Приперся сюди в маскарадному костюмі, прикидався жінкою, а тоді стрельнув і втік як заєць. Мені й на думку не спало хапатися за зброю, я думав, це Чихуахуа Бетті або місіс Атвотер або якась дівчинка з Мейфілда, котра начепила револьвер, — у наших місцях це не дивина. Я не впізнав клятого Гарсію, доки…

— Гарсію?! — заволав Баклі. — Як він тут опинився?

Бармен «Найкращого салуну» узяв рейнджера під руку і повів до задніх дверей. За ними, біля стічної канави, спокійно пощипував травичку маленький сірий віслючок із в'язками хмизу. На землі лежала чорна мантилья і широка коричнева сукня.

— Перевдягся в жіноче вбрання, — пояснив Бад, і далі ігноруючи свою рану. — Я думав, це леді, аж тут він заверещав і поцілив мені руку.

— Він побіг у цей завулок, — докинув бармен. — Гарсія був сам, тому, напевно, зачаїться десь до ночі, чекаючи на своїх хлопців. Думаю, він ховається в мексиканському кварталі біля залізничної станції. Там живе його дівчина, Панча Сейлз.

— Що у нього за зброя? — запитав Баклі.

— Два чудові шестизарядні револьвери і ніж.

— Віддаси, коли повернуся, — Баклі вручив Біллі свій вінчестер. То було, звісно, донкіхотство, але для лейтенанта — звична річ. Інший чоловік — хоробрий чоловік — викликав би озброєне підкріплення. Та Баклі ставив собі за мету нехтувати будь-якою перевагою над супротивником.

Мексиканець залишив по собі зачинені двері й безлюдну вулицю, але зараз містяни почали потроху виповзати зі схованок, вдаючи, ніби нічого не трапилося. Місцеві мешканці, які знали рейнджера, радо вказували йому, куди побіг Гарсія. Наближаючись до залізниці, Баклі відчув, як стає важко дихати, по шиї тече холодний піт, і найголовніше, добре знайоме ганебне перелякане калатання серця вчулося десь із глибин шлунку — серце падало дедалі нижче, нижче і нижче в п'яти.

Ранковий потяг із Мексики спізнився на три години; пасажири не встигли зробити пересадку на Велику Північну Залізницю. Охочі потрапити до Сполучених Штатів, невдоволено буркочучи, намагалися знайти собі розвагу в маленькому різношерстому містечку-напівкровці, містечку двох націй. Черговий потяг мав прибути не раніш як наступного ранку. Основною причиною незадоволення пасажирів були великий ярмарок і перегони у Сан-Антоніо, котрі починалися за два дні. Не забувайте, що тоді Сан-Антоніо часто називали Колесом Фортуни, шпицями якого були худоба, вовна, кінні перегони та кисень. Там скотарі грали на пішохідних доріжках у креклу, підкидаючи