Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

— Бач, що надумав! Хіба є коли теревені правити! Так у нас у пеклі й вогонь погасне.

— Нічого, встигнете! Візьміть на зміну оцих двох бояр, ще швидше довезуть.

Чорти мерщій випрягли старого царя, а натомість двох бояр запрягли й повезли дрова в пекло. Каже дурень государевому батькові:

— Твій син, а наш государ, прислав мене до твоєї милості спитати, де колишня скарбниця захована?

— Скарбниця лежить у глибоких підвалах за кам’яними стінами; та суть не в тому, а скажи-но ти моєму синові: якщо він царством правитиме так само не по правді, як я правив, то й з ним те саме буде! Сам бачиш, як мене чорти замордували, до кісток спину й боки прошмагали. Візьми цю каблучку та віддай синові для більшої певності…

Тільки-но старий цар договорив це, а чорти вже назад їдуть:

— Вйо-вйо! Ич, яка пара добра! Дай нам ще раз на ній прокататися.

А бояри кричать дурневі:

— Змилуйся, не давай нас; забери, поки живі!

Чорти випрягли їх, і бояри повернулися з дурнем на білий світ. Приходять до царя; він поглянув і жахнувся: у тих бояр обличчя осунулись, очі витріщились, зі спини, з боків залізні прути стирчать.

— Що з вами скоїлося? — питає цар.

— Були ми на тому світі; побачив я, що на вашому покійному батьку чорти дрова везуть, зупинив їх і дав оцих двох бояр на зміну; поки я з вашим батьком говорив, чорти на них дрова возили.

— Що ж тобі батько наказав передати?

— Та велів сказати: якщо ваша величність правитимуть царством так само не по правді, як він правив, то з вами те саме буде. Ось і каблучку прислав для більшої певності.

— Не те кажеш! Де ж скарбниця лежить?

— А скарбниця в глибоких підвалах, за кам’яними стінами захована.

Мерщій покликали роту солдатів, почали кам’яні стіни ламати. Поламали, а за тими стінами стоять діжки зі сріблом та золотом — сума незчисленна!

— Спасибі тобі, братику, за службу! — каже цар дурневі. — Тільки вже не нагнівайся: якщо ти зумів на той світ сходити, то зумій дістати мені гусла-самограї; а не дістанеш, то мій меч — тобі голова з пліч!

Дурень пішов і заплакав.

— Чого, серце, плачеш? — питає в нього дружина.

— Як мені не плакати? Хоч скільки служи, а все головою накладеш! Посилає мене государ по гусла-самограї.

— Не журися, мій брат їх робить.

Дала йому клубочок, власноруч витканий рушник, наказала взяти з собою тих самих двох бояр, царських радників, і каже:

— Тепер ти підеш надовго-надовго: хоч би цар нічого злого не накоїв, на мою красу не спокусився! Піди-но ти в сад і виріж три лозинки.

Дурень вирізав у саду три лозинки.

— Ну, тепер удар цими лозинками по мені та по стіні палацу по три рази і йди з Богом!

Дурень ударив — дружина обернулася на камінь, а палац на кам’яну гору. Взяв у царя двох тих самих бояр і пішов у путь-дорогу; куди клубочок котиться, туди й він іде.

Довго чи швидко, далеко чи близько — прикотився клубочок у дрімучий ліс, просто до хатинки. Заходить дурень до хатини, а там бабця сидить.

— Здрастуйте, бабусю!

— Здрастуй, людино добра! Куди Бог несе?

— Іду, бабусю, шукати такого майстра, щоб зробив мені гусла-самограї: щоб самі гусла грали, і під їхню музику щоб усі хоч-не-хоч танцювали.

— О, та ж такі гусла мій синок робить! Зачекай хвильку — він тут-тут додому прийде.

Невдовзі приходить бабин син.

— Пане-майстре! — просить його дурень. — Зроби мені гусла-самограї.

— У мене готові є; мабуть, подарую тобі, але за однієї умови: як почну я гусла настроювати — щоб ніхто не спав! А як хтось засне і на мій оклик не встане, тому — голова з плечей!

— Гаразд, пане майстре!

Узявся майстер за роботу, почав настроювати гусла-самограї; ось один боярин заслухався й міцно заснув.

— Ти спиш? — гукає майстер.

То й не встає, не відповідає, і покотилася голова по долівці. Хвилини дві-три — і другий боярин заснув; полетіла і його голова з плечей. Ще хвилина — і дурень задрімав.

— Ти спиш? — гукає майстер.

— Ні, не сплю! З дороги очі злипаються. Промити треба. Чи нема води?

Бабця подала води. Дурень умився, дістав вишитий рушник і почав витиратися. Бабця глянула на той рушник, упізнала роботу своєї дочки й каже:

— О, зятю мій любий! Не сподівалася з тобою побачитись. Чи здорова моя дочка?

Тут почалися в них обійми-цілунки: три дні гуляли, пили-їли, відпочивали, а там настав час і прощатися. На прощання подарував майстер своєму зятеві гусла-самограї. Дурень узяв їх під пахву і вирушив додому.

Ішов, ішов, вийшов із дрімучого лісу на широку дорогу і наказав грати гуслам-самограям: вік би слухав — не наслухався!.. Трапився йому назустріч розбійник.

— Віддай, — каже, — мені гусла-самограї, а я тобі ломаку дам.

— А навіщо твоя ломака?

— Та вона ж непроста; тільки скажи їй: гей, ломако, бий-духопель — хоч цілу армію на місці вкладе.

Дурень помінявся, взяв ломаку і наказав їй убити розбійника. Ломака полетіла на нього, раз-другий ударила і вбила його на смерть. Дурень узяв гусла-самограї та ломаку й пішов далі.

Приходить у свою вітчизну. «Чого, — думає, — мені до царя йти — ще встигну! Краще я спершу з дружиною побачуся». Ударив трьома лозинками по кам’яній горі — раз, другий, третій, і з’явився чудовий палац; ударив по каменю — і дружина перед ним. Обнялися, привіталися, двома-трьома словами перекинулися; після цього взяв дурень гусла, не забув і ломаку й