Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

чітко і методично, з перервами в двадцять секунд. Чекання нового удару маленької краплі було більш нестерпним, ніж самий удар. Рука відразу набрякла і почервоніла. Лещата тримали міцно, і вирватися не було ніякої надії.

— Так, ваш друг зрадив вас, — знову сказав фон-Дорн. — Може, ви самі погодитеся.

Двері розлетілися з громом, і Крайнєв знову став на порозі кімнати. На нього було страшно дивитися. Очі його блукали. Обірваний галстук тримався на одній ниточці. Комір сорочки був розпанаханий. Він стояв на порозі, тримаючи в руці велику банку з білими непрозорими кристалами. Повну жменю таких же кристалів він простягав до Дорна.

— «КСМ» — ціаністий калій, — прочитав Дорн на білій наклейці банки і відчув, як кров помалу відпливає від його обличчя.

— Ну, — прохрипів Крайнєв, — зараз же одпустіть її, або…

Він підніс жменю з кристалами собі до рота. Дорнові забило дух. Вся кар'єра його висіла на волоску. Він головою відповідав за життя Крайнєва.

— Киньте, — розпачливим голосом прокричав він.

— Боїшся, собако, — відчуваючи свою владу, сказав Крайнєв, — боїшся…

Вперше за весь час він так ясно відчував свою силу. Вперше він відчув безсилля Дорна. І всі нічні думки про власну перевагу зараз знову з'явилися в голові.

— Випустіть Яринку, — наказав він, і Дорн відразу ж послухався. Один з солдатів відпустив гвинт лещат. З тихим стогоном піднесла Яринка до губ свою розпухлу руку.

— Зараз наказую я, — кричав Крайнєв, сам не розуміючи, чому кричить. — Я отруюся відразу ж, коли тільки ви, ще спробуєте катувати Яринку. Ви зрозуміли?

— Так, зрозумів, — побілілими губами прошепотів Дорн. Йому здавалося, ніби підлога поволі похитується в нього під ногами. Надто страшною для нього була б зараз смерть Юрія Крайнєва.

Юрій сховав кристали в кишеню. Він бачив, що Дорн слідкує за кожним його рухом. Він бачив мертвотну блідість обличчя Дорна, його непевність, його тремтіння.

— Ходім, Яриночко, — ніжно сказав він, ступаючи до дівчини.

Вона підвелася і, трохи похитуючись, підійшла до Юрія. На порозі Крайнєв зупинився.

— Майте на увазі, — сказав він, — я заховав і ще заховаю багато кристалів отрути в різних місцях, і коли ви навіть всі знайдете, я знайду спосіб вмерти. Подумайте про свою кар'єру, пане, адже ви часто думаєте про майбутнє.

Двері зачинилися за ними безшумно. Дорн наказав солдатам вийти. Сам він став ходити по довгій світлій кімнаті, обмірковуючи становище.

Краплі падали з двометрової висоти на холодне залізо лещат і розбивалися з тихим дзвоном. Хвилину Дорн спостерігав їх безперервний рух. Потім став на стілець і закрив кран. Мелодійний дзвін крапель припинився. В лабораторії настала тиша.

Дорн пробув там майже годину. Він вийшов, як завжди, спокійний і врівноважений. Жодного натяку на зневіру не було в його думках чи рухах. Не поспішаючи дійшов він до свого кабінету. Величезний дерев'яний орел зі стелі привітав його розплатаними крилами.

На столі Дорн побачив невеличкого пакунка і листа. Він поморщився незадоволено — знову нагадують, знову підганяють.

Він сів у крісло і знехотя взяв у руки листа. Рядки глянули на нього незнайомим почерком. Дорн поволі прочитав усе. З кожним рядком розгладжувалися глибокі зморшки на його чолі. Прочитавши листа до кінця, він навіть усміхнувся. Розгорнув пакунка ї обережно витяг з нього невеличку котушку кінофільму. Довго дивився на нього, потім перевів погляд вгору на орла — орел дивився на нього круглим, виряченим дерев'яним оком.

І так само задумано сидів у своїй кімнаті Юрій Крайнєв. Зараз він, як ніколи, ясно розумів, що настав час діяти. Зволікати далі ставало вже надто небезпечним — Дорн міг вдатися до крайніх засобів. В сі ані полоненого втеча була неможливою — значить, треба змінити цей стан, треба стати тут господарем і тоді втекти.

Знову прийшла в голову думка про самогубство. Воно не було порятунком. Навпаки, швидше це скидалося б на перемогу Дорна. Ні, Крайнєв мусить жити, жити для того, щоб перемогти. Він знає дивовижні речі про реактивні літаки. Він збудує літака і коли-небудь, коли всім здаватиметься, що машину надійно прикуто до землі, злетить на ньому з цього клятого аеродрому. Треба тільки знайти добрий привід для того, щоб розпочати роботу.

Юрій сидів, дії вивчи у вікно і нічого не бачив. За вікном, роблячи у повітрі великі плавні кола, летіла маленька пухнаста сніжинка. Мокрою плямочкою вона впала на асфальт.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Вони сиділи в кабінеті Дорна. Важкі штори на вікнах було спущено. Маленький екран білів на стіні. На широкому зеленому столі Дорна появ проекційний апарат.

Крайнєв і Яринка сиділи поруч. Вони не могли зрозуміти, що це таке видумав Дорн. Невже він і справді хоче показувати їм кіно?

А Дорн зовсім не поспішав починати свій дивний кіносеанс. Він сидів за столом мовчки, немов чекаючи, що хтось із в'язнів почне розмову. Так вони сиділи в тиші, не маючи куди поспішати, не маючи одне для одного ні думок, ні слів.

І коли мовчанка стала вже надто затяжною, Дорн почав говорити сам. Він говорив про короткість і ненадійність людської пам'яті. Він говорив про здатність людей забувати своїх найкращих друзів. Приятелі легко забувають один одного, дівчата ще легше забувають своїх коханих. Навіть батьківщина забуває своїх синів відразу ж після того, як їм віддано останню шану.

«Ви брешете», хотів сказати Юрій, але стримав себе. Все одно марна справа переконувати Дорна.

А Дорн говорив і говорив. Це була промова, в якій слова батьківщина, забуття, смерть, слава, знову і знову батьківщина і забуття, друзі, кохана переплутувалися у найнеймовірніших комбінаціях.

Крайнєв і Ярлика давно вже звикли до