Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Ця думка сподобалася йому, але як реалізувати її, Юрій собі уявиш не міг.

Він знав тільки одне — коли Дорн тримає його тут, у цьому полоні, і так уперто намагається примусити працювати, значить знання самого Крайнєва, його кругозір, його можливості значно більші за Дорнові і всіх людей, які оточують Дорна. Саме тут лежить можливість порятунку. Значить, треба знайти спосіб реалізувати свою перевагу. Адже Крайнєв знає про реактивні літаки такі речі, про які ні Дорн, ні професор Шторре навіть найменшої уяви не мають. Може, навіть треба погодитися працювати і збудувати літака…

Крайнєв спинив самого себе. А може, ця думка тільки приховує звичайнісіньку зраду. Може, він сам готує собі шлях до відступу.

Юрій ще раз перевірив свої думки. Ні, нічого схожого на зраду там не було. Існувало тільки несамовите бажання вирватися з полону, і для цього перепон на шляху Крайнєва бути не могло.

Але вирішувати зараз, мабуть, не час. Треба ще подумати, все зважити перед тим, як піти на такий сміливий крок. Перевага Крайнєва в його досвіді, в його знаннях, у самовідданій любові до батьківщини. Перевага Крайнєва в тому, що він комуніст і особисті його бажання чи пристрасті не можуть затьмарити головного.

Ніч минула дивовижно швидко. Крайнєв навіть не помітив, як у кімнаті посвітлішало. Він відчув себе сильним і бадьорим. Цієї ночі накреслився новий шлях до порятунку, і його треба було пройти.

Дорн зустрів його за сніданням ввічливо. Він навіть не згадував про свою вчорашню пропозицію, і Крайнєва це дуже здивувало. Може, він чекає, що Юрій перший почне розмову? Не діждеться.

Ніщо не змінилося в поведінці Дорна з учорашнього дня. Проте він чомусь уникав дивитися у вічі Крайнєву і ще пильніше обминав очима Яринку. Дівчина для нього ніби зовсім не існувала.

Сніданок минув у мовчанні. З дня смерті Волоха до таких мовчазних сніданків уже звикли, і це нікого не дивувало.

Дори встав з-за столу першим. Крайнєв підвівся слідом. Він вийшов на аеродром і на повні груди вдихнув свіже морозне повітря. Того ранку був перший приморозок, і прозорі кристали інею поблискували на мокрому асфальті. Неясне сонце висіло над аеродромом, затягнуте легкою прозорою хмариною. Воно світило вже по-зимовому.

Крайнєв поволі йшов, без інтересу оглядаючи давно знайому стіну. Вона могла простояти сотні років, і людям було несила зрушити її з місця. Ця стіна немов символізувала безпомічність Крайнєва. Проте з минулої ночі хід його думок дещо змінився, і стіна перестала здаватися такою нездоланною.

Крайнєв одійшов від стіни і пішов до будинку. Він дивився на холодне сонце. Біля хмарини кружляли літаки, їх було четверо. Двоє з них тягли за собою на сталевих тросах великі мішки, широко роздуті повітрям. Це були мішені.

Постріли з кулеметів нагадували стук в дерево. Літаки кружляли біля мішеней, неслися вгору, щоб знову впасти вниз і майже зникнути в сонячному просторі.

Очевидно, десь недалеко були авіаційні школи. Аеродром охороняли аж надто добре. Посередині асфальтованого поля білою фарбою був намальований знак заборони посадки. Жоден літак за весь цей час ще не сів на цей прекрасний аеродром.

Крайнєв ішов не поспішаючи. Він дивився на літаки, оцінював роботу пілотів у повітрі. Він віддавав їм належне — вони працювали зовсім непогано, але до віртуозного водіння винищувачів пілотами Радянського Союзу їм було далеко. Крайнєв пригадав свята на честь дня авіації. Там десятки літаків літали, як один. Вони ніби підкорялися волі одного пілота. Здавалося, одна людина керує всіма літаками, так точно і слухняно робили вони найважчі фігури вищого групового пілотажу.

Крайнєв зайшов до своєї тюрми. У будинку панувала звичайна тиша. Вона примушувала нерви відразу ж натягатися.

Юрій довго ходив коридорами, шукаючи Яринку. Він обійшов усі кімнати, але дівчини ніде не було видно. Це було дивним — Яринка ніколи нікуди не ходила, не попередивши Крайнєва.

Легкий шум за дверима аеродинамічної лабораторії, тієї самої лабораторії, де вмер Волох, притяг увагу Юрія. Він швидко підійшов до дверей, розчинив їх, глянув всередину кімнати і остовпів від здивування і жаху.

Перед столом сиділа Яринка. Обличчя її було перекошене від неймовірної муки. Її руку було міцно затиснуто у невеликі лещата. З маленького крана з висоти двох метрів капали краплі води. Вони падали точно на руку Яринки, саме на те ніжне місце, де голубуватою жилкою бився невидимий пульс.

Двоє солдатів стояли біля столу, а біля вікна, дивлячись на далекі літаки, стояв Дорн.

— Що ви робите? — заревів Юрій, кидаючись до Яринки.

Солдати стали перед ним стіною, і Дорн повернувся від вікна.

— Ярина Михайлівна одержуватиме щодня по триста крапель, аж доки ви не погодитеся стати до роботи, — сказав Дорн.

— Мені не боляче, — спробувала сказати Яринка, і в ту ж мить обличчя її скривилося. Чергова крапля, як довга розпечена голка, вп'ялася в її руку, і дівчина застогнала від болю.

— Зараз же пустіть її, — закричав Юрій, сам не пізнаючи власного голосу.

— Тільки після того, як ви візьметеся до роботи, — різко відповів Дорн.

Крайнєв обвів усіх божевільними очима. Хвилину він стояв, не знаючи, що робити. Він хотів кинутися і вчепитися в горло Дорнові, але солдати стояли, як стіна. Тоді, не кажучи жодного слова, він раптом вибіг в коридор, люто грюкнувши дверима.

— Ваш друг зрадив вас, — сказав Дорн до Яринки.

Дівчина не відповіла нічого. Кожна крапля завдавала їй несамовитого болю. Вона пробувала кликати на допомогу Крайнєва, коли солдати схопили її і повели в цю лабораторію. Але ніхто не обзивався, і Яринка зрозуміла — Крайнєв не чує. Перші двадцять крапель не завдали їй болю. Але вже краплини четвертого десятка завдали такої муки, що у дівчини темніло в очах. Вони падали одна по одній,