Аркадій Фідлер - Оріноко

Ледве Арнак переклав мої слова, Конесо наказав жінкам, які стояли осторонь, принести їжу і напої.

— Ти погано зрозумів мене, вождю! — сказав я. — Я іншу їжу мав на думці.

— Яку?

— Теплі слова привітання.

Конесо зовсім зніяковів.

— Хіба мої люди не вітали вас, не зверталися з теплими словами? — відповів він визивно. — Хіба вони не відпливали од берега і не вітали вас, як брати?

— Так, вони вітали, але ти? Ти — ні!

— Я ще маю час! — відрізав вождь з кислим виразом обличчя і звернувся до жінок, які розносили кошики з їжею і великі кухлі з неодмінним кашірі. Він стежив, щоб усім дісталося порівну — нам, тридцяти гостям, і його почту старшин.

Скривившись, Конесо випив зі мною та Манаурі, і розпочався банкет. Але як він був несхожий на урочистий обід у гостинних варраулів! Тут щось гнітило, все робилося немов з примусу, без радісних вигуків, без вільних усмішок!

Чаклун Карапана нічого не пив і не їв, тільки сидів нерухомо і палив довгу люльку, зроблену з бамбука. Зрідка затягуючись, він кидав на нас холодні, байдужі, а все-таки пильні погляди, немовби на всіх наших обличчях хотів залишити невидимі печатки. Кульгавий Арасибо боявся його погляду. Щоб сховатися, він присів за моєю спиною, але й там його сягали очі чаклуна.

За бажанням Конесо, Манаурі розповів про перебування в неволі на острові Маргарита, про втечу звідти і про все, що сталося з того часу аж до сьогоднішнього дня. Розповідь тривала довго. Люди, оточивши нас тісним колом, слухали, затамувавши подих, навіть старшини трохи пом'якшали, хоч і залишилися стриманими по відношенню до нас.

Коли Манаурі замовк, настала тиша, яку за кілька хвилин порушив Конесо. Зловісно блискаючи очима, головний вождь суворо звернувся до Манаурі і до мене:

— З якими намірами ви сюди прибули? Зараз же відповідайте!

Раптова ворожість і несподівані слова його були незрозумілі нам. Ми не знали, що відповісти.

— Що ви задумали? — вигукнув Конесо нахабно.

Тоді я вперше побачив Манаурі дуже розгніваним. Обличчя у нього потемніло, кожна риса змінилася до невпізнання, і він став схожий на дикого хижого звіра. Але мій друг не втратив самовладання, не зірвався, не зробив жодного необдуманого руху. Тільки процідив здавленим голосом:

— Як ти смієш кидати нам таке обвинувачення? Ми не хитруємо, пам'ятай це, Конесо! Ми прийшли як брати до братів! Наші думки чисті!

— Чисті?

— Ти ще смієш сумніватися? Де ж твоя розсудливість? Так, чисті!

У відповідь Конесо пирснув злим сміхом.

— А у варраулів що було? Чи, може, ти заперечуватимеш? — запитав він.

— Що ж там було, чорт візьми?!

— Ти заперечуватимеш? Може, скажеш, що ви не змовлялися?

— Змовлялися? Варраули приймали нас гостинно.

— І може, ви не укладали підлого союзу?

— Підлого?

— Так, Манаурі, підлого союзу проти мене, мені на погибель, щоб за допомогою варраулів сіяти ворожнечу в племені…

Цього для Манаурі було вже забагато. Він підвівся. Поволі, наче підкрадаючись, відійшов до головного вождя, нахилився над ним з виразом презирливого обурення і кинув йому в обличчя образливі слова:

— Конесо, тобі хробаки розум виточили! Ти не гостинний, скупий, шкодуєш навіть кашірі нам і собі, мало його випив, а вже базікаєш дурниці, наче впився до непритомності…

Всіх охопив жах. Головний вождь південно-американських племен здебільшого не мав необмеженої влади, він не був господарем життя та смерті своїх людей і не панував над ними лише тоді, коли всі визнавали його мужність та розум, а проте образливі слова Манаурі могли викликати погані наслідки, а може, навіть привести до катастрофи. Адже Конесо міг кинути на нас свій почет, озброєний до зубів, і розправитися з нами одним махом, бо в нас у цю хвилину не було при собі ніякої зброї. Я подумав, що Манаурі переборщив.

На щастя, до бійки не дійшло. Конесо нічого не зробив. Він і далі сидів спокійно. Може, злякався доброзичливого ставлення людей племені до нас? А може, за характером був не схильний до сварки?

Отже, треба було якнайшвидше припинити суперечку і не допустити крайності. Я підозрівав, що Манаурі, сучий син, навмисно довів до загострення сварку, щоб переконатися в своєму впливі на плем'я, і, даючи таку відсіч грубому Конесо, випробувати свої сили. Якщо це було так, то вождь, без сумніву, свого досяг і взяв верх над Конесо, але гарячі голови і одного і другого треба було остудити.

Серед загального заворушення я схопився і зажадав слова. Арнак і Вагура енергійно допомагали мені і швидко втихомирили людей.

— Я друг Манаурі, — почав я голосно, — але хочу бути таким же другом і Конесо, і Карапани, і Пірокая…

Після чого розповів, як серед випробувань нашої долі і спільної боротьби ми полюбили один одного, араваки, негри і я, і як щиро покохав я товаришів. Вони завоювали мою повагу, бо я відкрив у них такі цінні якості розуму і серця, які ставлю над усе: чесність і вірність! Я ніколи в житті не брехав, і тому Конесо повинен мені вірити, коли я запевняю його, що всі ми прибули сюди з чистими думками, як брати до братів, і що союз, укладений з варраулами, ні в чому, ні найменшою мірою не спрямований проти головного вождя…

— То для чого ви його уклали? — буркнув Конесо.

— А хіба ти не знаєш, що загрожує з півдня? Хіба минулої сухої пори не пропав без вісті загін аравакських мисливців? — нагадав я.

Конесо добре знав про небезпеку, яка загрожувала від акавоїв, так само добре знали про неї і всі присутні тут араваки, і тому серед людей пройшов схвальний гомін.

— Варраули живуть не лише над Оріноко, — говорив я далі, — хатини їх розкидані далеко на південь, і вже не раз