Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

і фортецею, покласти на них. Китайські переселенці, які одвічно потерпали від нестачі землі, тинялися по всьому світу, й тисячі з них були раді будь-якій пропозиції, аби вона давала місце під сонцем. Вони роботящі, витривалі, скрізь уміють пристосуватися. В цьому розумінні на них можна було покластись. Та голландці шукали не тільки добрих робітників. Їм передусім були потрібні надійні спільники проти корінного населення. З цією метою вони надали китайцям право користуватися примусовою працею тубільців. Сам китаєць міг не працювати, але повинен був примусити трудитися двох яванців. Причому із значною для себе вигодою. За свою працю, окрім злиденних харчів, тубільці нічого не одержували. Зате китайцеві, який став наглядачем над яванцями, платили добре. Адже наглядач — завжди на боці хазяїна.

Спочатку все було добре. Немов заговорені від усяких болячок, китайці творили дива. Під їх наглядом у порту й фортеці було наведено зразковий лад. І головне, тубільці перестали бунтувати. Це була найбільша перемога, якої голландці не могли добитися протягом тривалих років. Цілком покладаючись на застрашливу силу вогнепальної зброї, вони з'являлися в навколишніх кампунгах[21] тільки для того, щоб зібрати податки й вигнати на будівництво чергову партію здорових чоловіків. А китайці оселилися в приміських кампунгах. Усе тубільне населення Батавії опинилося під їх недремним контролем. І опір було зламано. Хоча, звичайно, також не без допомоги зброї. Оскільки тримати тубільців у покорі китайцям було вигідно, вони створили свою «допоміжну поліцію», яка фактично взяла на себе обов'язки карателів.

Згодом, одначе, голландцям довелося розчаруватись. «Жовті спільники» були вірними їм доти, доки не відчули власної сили. У перші роки їх було в Батавії кілька тисяч, потім стало понад сто тисяч, а через тридцять років — чверть мільйона.

Не зустрічаючи ніяких перешкод для поселення на Яві й інших островах Малайського архіпелагу, іммігранти з Китаю все прибували. Їхня община збільшувалася в геометричній прогресії. Вони захопили в свої руки кустарні промисли, мінову й роздрібну торгівлі, скуповували плантації, зводили палаци. Одне слово, міцніли й багатіли. Німецький письменник Манфред Кюнне, який вивчав історію Південно-Східної Азії, писав з цього приводу:

«Хоча б у якій глушині загубився тубільний кампунг, у ньому неодмінно з'являвся спочатку один китаєць, а вслід за ним й інші. Починалася мінова торгівля, причому китайці давали за щойно зібрані свіжі плоди дешеві європейські товари; невдовзі в кампунзі виростала ціла вулиця крамничок, які належали тільки китайським торговцям і давали добрий зиск. Гральні притулки в містах і великих поселеннях також утримували китайські купці. Китайські комерсанти дістали в аренду від уряду опіумну монополію. Вони відкривали китайські театри й наводнили країну китаянками-танцівницями. Вони торгували всім — від коштовностей до земляних горіхів, управляли маєтками й давали гроші під проценти, вичавлюючи останні соки з малайських селян. І до чого б вони не докладали рук, усе робили з однаковим несхитним терпінням, з однаковою запопадливістю. Декому з них таланило стати впливовими комерсантами з широким колом знайомств і зв'язків, завжди готовими взятися до будь-якого вигідного діла. Ці люди ні на йоту не поступалися перед європейськими підприємцями у Британській і Голландській Індіях ні своїм багатством, ні своєю зажерливістю».

Зрештою бути підлеглими їм набридло, і вони зажадали, щоб їм надали такі самі привілеї, як європейцям, їхні керівники хотіли нарівні з голландцями брати участь у розв'язанні всіх внутрішніх і зовнішніх проблем Ост-Індії. І, звичайно, претендували на частку в прибутках.

Недавні переселенці, згодні на все, аби тільки їм дозволили хоч де-небудь жити, тепер воліли стати рівноправними партнерами Нідерландської імперії. Це вже було занадто. Такого голландці не передбачали.

Щоб ослабити своїх несподіваних конкурентів, колоніальні власті передусім роззброїли китайську «допоміжну поліцію». Потім почали розпалювати китайсько-індонезійську ворожнечу. Час від часу в китайських кварталах влаштовувались погроми й кривава різня. В 1742 році після одного з найбільших погромів[22] їх взагалі вигнали з Батавії. Але Яву вони не залишили, вибудували нові квартали за межами міста. А через вісім років знову повернулися в місто. Голландці дозволили їм поселитися в районі, який самі покинули. Послуги китайських наглядачів і кулі їм усе ще були необхідні.

Потреба в допомозі китайців відпала тільки в середині минулого століття, коли кілометрів за десять від міста, біля мису Танджунг-Пріок (мис Горщика), було виявлено замулений великий кораловий риф. Його розчистили й спорудили першокласні моли для великих океанських су-ден. Місцевість там також болотиста, але гирло Чілівунгу далеко, тому небезпека лишитися без порту відпала. Берегова лінія біля Танджунг-Пріоку не змінюється. Голландці дістали можливість відійти від моря на будь-яку відстань, аби можна було підвести туди надійний судохід-ний канал. Вони прокопали його на п'ятнадцять з гаком кілометрів.

Для Батавії настав золотий вік. Віддалене від моря Нове місто незабаром дістало титул Королеви Сходу — найкрасивішої столиці Південно-Східної Азії. Ось як описував європейську частину Батавії Станюкович, який побував тут трохи раніше ніж Миклухо-Маклай:

«Коляска… в'їжджає в якийсь чарівний суцільний велетенський сад, серед якого широкі алеї вимощені мов чудове шосе, покриті піском… Скрізь краса, скрізь соковита пишна зелень, серед якої сяють яскраво-червоні квіти алое й кактусів… Крізь густе листя праворуч і ліворуч кокетливо визирають невеликі одноповерхові білі, наче мармурові, будинки, або, точніше, палаци-вілли, з великими верандами, заставленими квітами. До них вели бокові алеї.

Саме в цих розкішних будинках… і мешкають господарі острова — голландці й взагалі тутешні європейці, — серед густого парку, зелень якого зменшує спеку, у високій, здоровій місцевості, оточені всіляким комфортом, пристосованим до екваторіального клімату, безліччю тубільців-слуг, неймовірно дешевих, нагадуючи своїм дещо розбещеним способом життя плантаторів Південної Америки і, либонь, багатих панів кріпацького часу…»

Машина мчить далі, і знову ті самі потонулі в зелені й квітах особняки. Здається, це не район столичного міста, а курортне селище.

Несподівано над дорогою — кам'яний міст, такий, як на московському Садовому кільці біля Кримської площі. Пірнувши під нього, машина вихоплюється на проспект Генерала Судирмана. Сади скінчилися. Назустріч мчить асфальт.

Проспект Генерала Судирмана — найбільша вулиця Джакарти. І найоригінальніша. Уявіть собі кілька кілометрів стрімкого дорожнього полотна завширшки понад сто метрів. Вузькими