Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

Францом, хоча дядьком він доводився тільки одному з нас. Вихованка дядька Франца взяла і його прізвище, хоча від неї ніколи не приховували, що вона донька обрусілого німецького барона Миколи Ернестовича Рененкампфа. А втім, титул баронеси нашу «даму» не задовольняв: графинею де ля Фер вона не схотіла бути по причині делікатного характеру. Після смерті матері Атос деякий час жив у свого дядька — Франца Гімпеля і підозрював, що наша «дама» мала до нього далеко не сестринські почуття. Вирішили назвати її панею Бонасьє — камеристкою королеви, хоча вона претендувала безпосередньо на титул королеви. Здається, вам не цікаво слухати?

— Що ви, Ігоре Семеновичу! — замахала руками Наталя. — Ви так цікаво розповідаєте.

— Коли прийшли гітлерівці, — вів далі Бадюк, — вона прибрала титул і прізвище своїх батьків, сподіваючись одержати батьківський маєток. Та її падіння почалося раніше. От ви кажете, що правда — це істина. Можливо, я, як і Наталя Сергіївна, не підкований у філософії. Для мене правдою — безхитрісною, чесною — були і лишаються ті наші «мушкетерські» роки, хоча фантазії і вигадки тоді буквально володіли нами. А фантазії і вигадки, як відомо, антиподи істини. З правдою, у вашому тлумаченні, ми зустрілися в тридцять другому році, коли нам було вже по сімнадцять і коли пані Бонасьє заявила, що залишає мушкетерський клан і дім свого названого батька, щоб вийти заміж за працівника «Торгсину». Вона знехтувала нашими шпагами і нашою дружбою заради літерного пайка і двокімнатної квартири в центрі міста. Це була її правда, не наша. А через півроку городенківські куркулі по-звірячому вбили нашого силача Портоса-ватажка комсомольської агітбригади. І це теж була правда.

Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового — вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів — удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи — ні доти, ні потім — не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича — верховоду городенківських куркулів та його помічника — осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, — сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. — Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] — в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…

Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.

— Давайте вип’ємо, але без тосту — кожен за своє.

Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.

— Ви бачилися з Атосом? — спитав він Бадюка. — Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.

— Не зовсім так, — усміхнувся Бадюк. — Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…

— Ви не відповіли на запитання, — різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. — Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?

— У місті не зустрічався, — похитав головою Бадюк. — Бачив його разів зо два здалеку, — обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці —в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона — п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?

— Хто ж вистрелив перший? — не витримала Наталя.

Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.

— Перший вистрелив я.

Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.

— Вибачте, — знітився він, підіймаючи стілець.

— Що? — відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. — Ет, пусте.

— А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? — з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.

Очевидно, він усе чув — двері на кухню були відчинені.

— Кого ти маєш на увазі?

— Баронесу Рененкампф, певна річ.

— Пані Бонасьє? — всміхнувся Бадюк. — Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?

— Певно, вона була гарненька, — сказав Євген. — Перед поганими не схиляються, а вона зуміла завоювати серця чи принаймні симпатії чотирьох мушкетерів одразу.

— Так, вона була вродлива, — погодився Бадюк. — Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, — додав він.

— Пороки? — перепитав Лежнєв.

— Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.

— Батько Костянтина Михайловича? — вихопилося в Наталії.

— Костянтина Михайловича? — спочатку не зрозумів Бадюк. — А, Кості Савицького? Так, його батько.

— А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? — спитав Євген Горін.

— Те саме, що й до окупації, — міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці