Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

— Добрий вечір, панове, — мовив він, відкидаючи з голови каптура. «Ну й дивна ж у нього пика!» — подумав Клопіт. Ніби… ніби забороло? І тут він розгледів дивні окуляри.

— Назад! — верескнув командир. — В укриття!

Та було вже запізно. У них не лишилося вибору — хоч-не-хоч, мусили прийняти бій. А це був ніякий не вибір — і не вихід зі становища.

Лаккей міг би перестріляти їх усіх, не переступаючи порога. Одного по одному, з тієї самої рушниці, що колись належала мисливцеві за слоновою костю. Але ж план був зовсім інший. Насамперед треба було справити враження, щоб чарівне плем’ячко дещо затямило. В усьому світі сили Швидкого реагування дотримуються стандартного способу дій: спочатку в дію пускають гарматне м’ясо, а вже потім провадять переговори. Якщо ельфи припускають, що загін «швидких» наштовхнеться на опір, то Лаккей залюбки виправдає їхні сподівання.

Він визирнув у щілину поштової скриньки і… Який щасливий збіг обставин! Просто на нього знадвору дивилися очі, сховані за чорними окулярами. Ну, таку розкішну нагоду просто гріх було пропустити…

— Пора спатки! — буркнув Лаккей і могутнім плечем розчахнув двері.

Від такого нечуваного удару ельф злетів над ганком і приземлився десь далеко в кущах. Джульєтта буде у відчаї. Вона ж так любить рододендрони. Отже, одного знешкоджено. Лишилося ще кілька.

Лаккей накинув на голову гостроверхий каптур куртки і вийшов на ганок. Ага, ось вони: віялом розсипалися по алеї, мов найсправжнісінький бойовий підрозділ. Коли б у кожного з них не теліпалося при поясі по набору досить грізного на вигляд озброєння, видовище було — сміх та й годі.

Недбало ковзнувши пальцем по запобіжнику, Лаккей рушив уперед і зупинився просто в центрі кола, яке вони утворили. Мов цифри на годиннику. А отой опецьок, що «друга година», чи не командир їхній? Авжеж, командир, бо решта обернулася головами саме до нього.

Ось командир дав наказ, і підрозділ узявся за зброю близького бою. А таки слушно, бо коли б вони стали стріляти з вогнепальної, то тільки одне одного постріляли б. Ну, пора діяти!

— Добрий вечір, панове! — промовив Лаккей.

Привітання вихопилося у нього мимоволі, але воно було й до речі. Від несподіванки ельфійські бійці позаклякали, і це дозволило йому виграти цілу секунду. Й тоді заговорила його рушниця.

Капітан Келп став першою жертвою: дротик із титановим вістрям пробив комір його комбінезона. Клопіт падав на землю якось уповільнено, ніби опускався крізь воду, а не крізь повітря. Потім упало ще двоє бійців, які так і не встигли збагнути, що воно діється. «Мабуть, дуже прикро вам, — байдуже міркував Лаккей, — втрачати перевагу, якою ви тішилися протягом віків…»

Тим часом рештки Швидкого реагування (ЗПОПу) таки зуміли добути свої електрошокові кийки, але припустилися при цьому фатальної помилки: зам’ялися, чекаючи команди, якої нікому було дати. І Лаккей залюбки скористався такою своєю перевагою. Хоча перевага й так була на його боці.

І все ж таки слуга завагався — на якусь мить. Ці створіння були такі крихітні… геть як діти. Але тут Хроб тицьнув йому в лікоть своїм електрошоковим кийком, і тисячовольтний розряд прошив Лаккеєве тіло. Де й поділося всяке співчуття до маленького плем’ячка.

Лаккей схопив того поганючого кийка і закрутив зброєю разом з її власником, неначе в’язку куль «бола». А тоді відпустив. Хроб заверещав, як недорізане порося, і на льоту збив з ніг трьох своїх товаришів.

Обкручуючись далі за інерцією, Лаккей нагородив каральними ударами ще двох ельфів. Але котрийсь уцілілий боєць видряпався велетневі на спину й заходився жалити його, вганяючи заряд за зарядом. Велетень гепнувся на спину, щось хруснуло, й кийок перестав жалити.

Зненацька Лаккей відчув холодок дула зброї під своїм підборіддям. Хтось із «швидких» таки спромігся вихопити щось вогнепально-бойове.

— Завмри, багноїде! — продзинчав спотворений заборолом голос. Зброя мала досить застрашливий вигляд, по всій довжині ствола з’явилися бульбашки якоїсь охолоджувальної рідин». — Тільки дай мені привід, і я…

Лаккей закотив очі під лоба. Наче й інша раса, а все та сама безглузда схильність до суперменівських манер. Велетень долонею вліпив чоловічкові дзвінкого ляпаса. Мабуть, коротунчикові здалося, ніби на голову йому звалилося небо.

— Ну, це достатній привід для тебе?

Лаккей зіп’явся на ноги. Довкола нього валялися тіла бійців-ельфів, що перебували на різних стадіях небоєздатності, від шоку до цілковитої непритомності. Убитих, здається, немає. Зате всіх їх він добряче настрахав. Одне слово, завдання виконано.

Хоча один коротунчик тільки прикидався непритомним — видно було, як дрижать, аж стукочуть його колінця. Лаккей легко, вказівним та великим пальцями обхопив його шийку, підняв сердегу над моріжком.

— Ім’я?

— Х-хроб… е-е, тобто капрал Келп.

— Ось що, капрале. Піди й відрапортуй своєму начальству, що я, хай-но ще хоч раз побачу на території маєтку солдатів зі зброєю, перестріляю всіх до одного зі снайперської гвинтівки. І стрілятиму вже не дротиками зі снодійним, а бронебійними кулями.

— Так, пане. Зі снайперської гвинтівки. Я зрозумів. Цілком справедливо.

— От і чудово. А ще я дозволяю забрати ваших поранених.

— Дуже благородно з вашого боку, пане.

— Але хай-но в кого-небудь із санітарів блисне зброя з-під халата, я можу й піддатися спокусі підірвати кілька з тих мін, що я наставив по всій садибі.

Хроб зробив судомний ковток, і навіть крізь забороло видно було, як він іще дужче зблід.

— Так, санітари повинні прийти без зброї. Зрозуміліше бути не може.

Лаккей опустив ельфа на землю й своїми товстелезними пальцями поправив на ньому комбінезон.

— А зараз останнє. Ти мене слухаєш?

Капрал енергійно закивав головою.

— Мені потрібен представник для переговорів. Хтось такий, що був би уповноважений приймати рішення. Він має бути з вищих ешелонів, аби йому не доводилося бігати на базу після кожної нашої вимоги. Зрозумів?

— Чудово. Тобто я певен, що все буде чудово.