Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Михайло Медуниця
ПРО ЩО РОЗМОВЛЯЮТЬ ЗАКОХАНІ
Тихо зойкне поїзд, рушить — і нема,
Тиша на пероні горда і німа.
Може, хто й ридає у душі своїй,
Може, хто й сміється в радості новій
Як і на пероні, так і у житті:
Зустріч і розлука — на одній путі.
Микола Сом ЛИСТ З ДОРОГИ(ЕПІЛОГ НАТОМІСТЬ ПРОЛОГА)
Олю!..
Ясний світе ранньої печалі, кохання моє студентське, нерозділене!..
Ніколи, жодного разу за час нашого дворічного знайомства я не насмілився сказати тобі цього вголос. Усе відкладав на потім, вагався, чогось ждав, на щось наївно сподівався, як загалом сподіваються живі люди. Часто ж ті сподіванки-жданки бувають геть даремні… Отак і я — сушив голову над життєвою задачею, шукав невідоме у відомому, плутав грішне з праведним і зрештою не зумів скласти докупи двох імен (Оля плюс Юра), щоб вивести стару, мов світ, формулу — формулу любові.
Математик з мене видався нікудишній.
Та й одваги парубоцької бракувало — не мав певності, що достоту збагнеш благородні й чесні наміри.
Чисте плесо засвітило мені тоді, коли я взнав тебе, й досі не запливає сивим туманом забуття, віддзеркалює полисками щасливих надій, що так і не збулися… Тоді ж і поготів я боявся його скаламутити.
А все ж, гадалося, прийде, настане (неодмінно мусить настати!) слушна мить — і тоді… тоді я висловлюсь до кінця, сповідаю свою душу, напою, мов солов’я росою, і тебе тими бентежними почуттями, що зродилися, зацвіли в мені, як проліски довгожданої весни. І все по тому переінакшиться — відкриються на суть прихованих речей твої очі, й ти, прозрівши, побачиш незвичайну квітку, яку я, ніби материн амулет, беріг для тебе — вона взимку й улітку завжди рясніла папоротнім цвітом, хоча папороть, кажуть, цвіте лише мить.
…Та дні збігали за днями безповоротно, мов плин розкутої ріки, а все лишалося по-старому, все текло слідом за пісними буднями своєю нескінченною чергою…
Карався, мучився, нетерпляче чекав кожної зустрічі з тобою, а зустрічав — базікав про що завгодно, тільки не про те, про що мріяв, що давно збирався сказати.
А зараз тупо б’ють по рейках колеса:
— Про-щай, про-щай, про-щай…
Пам’ятаєш наш спільний першотравневий вечір? Останній вечір!
Актовий зал, концерт… На сцені — шестеро дівчат-філологів з російського відділу, вокальний ансамбль. Похитуючись у такт мелодії, вони — всі в білому — співають пісню.
Тримав твою руку в своїй і молився, аби пісня не змовкала, як стукіт живого серця, а зміст її пророчий не став скороминущою реальністю.
Не забула слів?
Рейкі біжать і біжать від вокзалу, Жаль, що не все ти мені доказала…Справдилося!
Мов у дівочому співі, ритмічно стукотять колеса: стук-стук, стук-стук…
Вагон лихоманно трясе, і літери безбожно кривуляють — пишу наче курка лапою. Даруй, лист виходить доволі неохайний. Переписувати ж десь за поштовим столиком — значить, редагувати, а я не хочу «редагувати» своїх почуттів, що нуртують в мені цієї миті.
…Вечірнє сонце падає у вікно червоним крилом казкової жар-птиці. У вагоні теж червоно від її промінястого пір’я.
У сусідньому купе хтось грає на гітарі.
За вікном на луги плавно, мов розкинуті на вітрі коси русалок, осідають серпанкові шлейфи…
А в моїй замрії білою тінню проступають дівочі постаті. І оживає їхнє:
Жаль, що не все ти мені доказала…Жадалося тоді, аби дівочий ансамбль і після випускних екзаменів не розпався, не розлетівся легким пухом кульбаби, а ми з тобою попростували від університетського порога усіяною зерном-насінням рушниковою доріжкою…
Фантазії!
Які далекі вони від дійсності, як несхожі на долю!..
Гітара у сусідів стихла — тільки дзвін струн ще бринить у вухах, наче луна безгучного крику мого глухне в небутті…
На самоті, готуючись до чергового побачення, я складав цілі поеми-розмови, та перед тобою щораз почувавсь справжнісіньким телепнем, бевзем, недорікою…
Чому?
Після бійки руками не махають. Але — нехай і так — признаюсь.
Я по натурі своїй скромна, може, навіть сором’язлива людина. Не вмію «брати життя авралом». Нині ж у моді хлопці напористі, вольові, рішучі.
А в тебе був Він.
Між нами лежала межа, яку ти не зважувалась переступити.
Мені ліпше було б забути тебе — і квит.
Забути?
Легко тільки казка мовиться!
Ні, забути тебе я не міг.
Ти стала часткою мого сновидного (від закоханості) життя, а те, чим живеш, чим гаряче сниш на зорі юних літ, швидко не забувається.
Ти була поруч — і цього стачало,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані», після закриття браузера.
