Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

— Ідіть, Іване Абакумовичу, вас ждуть.

— Я не прийду, — коротко, зі злістю відповів Акундін.

— Зібрався весь комітет. Без вас, Іване Абакумовичу, не хочуть ухвалювати рішення.

— Я залишаюсь при окремій думці, — це відомо.

— Ви збожеволіли. Ви бачите, що діється. Я вам кажу, з хвилини на хвилину почнеться розстріл… — у пана в котелку затіпались губи.

— ІІо-перше, не кричіть, — промовив Акундін, — ідіть і ухвалюйте компромісне рішення. Я у провокації участі не беру…

— Чорт знає, чорт знає, божевілля якесь! — сказав пан у котелку і протиснувся в юрбу. До Акундіна боком підступив учорашній робітник, що зняв людей у майстерні Телєгіна. Акундін щось сказав йому, той кивнув і зник. Потім те саме — коротка фраза і кивок головою — відбулося з іншим робітником.

Але в цей час у натовпі застережливо закричали, і раптом пролунало три коротких сухих постріли. Зразу запала тиша. І придушений голос, наче умисне, затягнув: «А-а-а». Натовп подався і відхлинув од воріт. На розмішаній ногами грязі лежав ниць, з підігнутими до живота коліньми, козак. І зараз же пішов крик по всьому народу: «Не треба, не треба». Це відчиняли ворота. Але звідкілясь збоку ляснув четвертий постріл з револьвера, і полетіло кілька каменів, ударившись об залізо. В цю хвилину Телєгін побачив Орєшникова, який стояв без шапки, з відкритим ротом, одного, поперед юрби, що вже безладно втікала. Він наче вріс від жаху в землю величезними чобітьми. І одночасно різонули, як удари бича, довгі постріли з гвинтівок — один, два, і залп, — і, м’яко осівши на коліна, упав навзнак Орєшников.

Через тиждень було закінчено розслідування події на заводі. Іван Ілліч потрапив у список осіб, запідозрених у співчутті робітникам. Викликаний у контору, він, несподівано для всіх, наговорив різкостей адміністрації і підписав відставку.

Лікар Дмитро Степанович Булавін, батько Даші, сидів у їдальні коло великого, обгорненого парою самовара і читав місцеву газету — «Самарский листок». Коли цигарка догорала до вати, лікар брав з товсто напханого портсигара нову, закурював її від недокурка, кашляв, весь багровіючи, і чухав під розстебнутою сорочкою волосаті груди. Читаючи, він сьорбав з блюдечка неміцний чай, сипав попіл на газету, на сорочку, на скатерку.

Коли за дверима заскрипіло ліжко, затупали ноги і в їдальню увійшла Даша в накинутому на сорочку халатику, вся ще рожева і сонна, Дмитро Степанович подивився на дочку поверх пенсне з тріщиною холодними, як у Даші, насмішкуватими очима і підставив їй щоку. Да- ша поцілувала його і сіла навпроти, підсунувши хліб і масло.

— Знову вітер, — сказала вона. Дійсно, другий день віяв сильний гарячий вітер. Вапняковий пил хмарою висів над містом, заступаючи сонце. Густі, колючі хмари пилу поривами проносились вздовж вулиць, і було видно, як спиною до них оберталися нечисленні прохожі. Пил проникав в усі шпари, крізь рами вікон, лежав на підвіконниках тонким шаром, хрустів на зубах. Од вітру дрижали шибки і гримотів залізний дах. До того ж було жарко, душно, і навіть у кімнатах пахло вулицею.

— Епідемія очних захворювань. Непогано, — сказав Дмитро Степанович. Даша зітхнула.

Два тижні тому на сходнях пароплава вона попрощалася з Телєгіним, що провів її кінець кінцем до Самари, і з того часу без діла жила у батька в новій, їй незнайомій, порожній квартирі, де в залі стояли нерозпечатані ящики з книжками, досі не були почеплені фіранки, нічого не можна було знайти, нікуди приткнутися, як у заїзді.

Помішуючи чай у склянці, Даша з тугою дивилась, як за вікном летять знизу вгору клуби сірого пилу. Їй здавалось, що от — минуло два роки, як сон, і вона знову вдома, а від усіх надій, хвилювань, людської різноманітності, від гамірного Петербурга залишились тільки оці курні хмари.

— Ерцгерцога вбили, — сказав Дмитро Степанович, перегортаючи газету.

— Якого?

— Тобто як — якого? Австрійського ерцгерцога вбили в Сараєві.

— Він був молодий?

— Не знаю. Налий-но ще склянку.

Дмитро Степанович кинув у рот маленький шматочок цукру, — він пив завжди вприкуску, — і насмішкувато оглянув Дашу.

— Скажи на милость, — спитав він, піднімаючи блюдечко, — Катерина остаточно розійшлась з чоловіком?

— Я ж тобі розказувала, папа.

— Ну, ну…

І він знову взявся до газети. Даша підійшла до вікна. Яка нудьга! І вона згадала білий пароплав і, головне, сонце всюди — синє небо, ріка, чиста палуба, і все, все повне сонця, вологи і свіжості. Тоді здавалось, що ця осяйна путь — широка, з повільними поворотами ріка і пароплав «Федір Достоєвський», разом з Дашею і Телє- гіним увіллються, увійдуть у синє, без берегів, море світла й радості — щастя.

І Даша тоді не поспішала, хоч розуміла, що переживав Телєгін, і нічого не мала проти цього переживання. Але чого поспішати, коли кожна хвилина цієї путі й так була хороша, і однаково вони припливуть до щастя.

Іван Ілліч, під’їжджаючи до Самари, змарнів, перестав жартувати. Даша думала — пливемо до щастя, і почувала на собі його погляд, такий, наче сильну, веселу людину переїхали колесом. Їй було жаль його, але що вона могла вдіяти, як допустити його до себе, хоч би трошки: адже тоді, — вона це розуміла, — зразу почнеться те, що повинно було трапитись в кінці дороги. Вони не допливуть до щастя, а на півдорозі нетерпляче розкрадуть його. Тому вона була ніжна з Іваном Іллічем, і тільки. Йому ж здавалось, що він образить Дашу, якщо хоч словом натякне на те, що не спав уже четверту ніч і почував себе в тому особливому, наполовину примарному світі, де все зовнішнє пливло мимо, як тіні в голубуватому тумані, де грізно