В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

— Ясно… — Костянтин затнувся. — Дайте ще.

Геннадій покірно простяг аркуш картону.

«Тут увесь час виникають якісь перешкоди. Це напружує».

Він написав і самотужки кинув записку в пащу труби. Виплюнутий пневматикою рожевий папірець, що пах парфумами, він піймав у повітрі.

«Я допоможу тобі. Бажаєш дізнатися, яка я там?»

Костянтин з усмішкою подумав, що за останні три тижні таємнича Люда була вже другою людиною, що хотіла йому допомогти. Невже він виглядав таким безпорадним? Він, який побудував кілька районів у найбільших містах колишнього СРСР?

Ще кілька днів пройшли в безглуздому пеленгу радіопередач з паралельних світів. Потім Геннадій притяг знайдену десь фаянсову вазу з наліпкою, на якій креслярським шрифтом було каліграфовано: «Династія Мін».

— Не схоже, — сказав Костянтин. — Візерунки якісь слов’янські.

— Справа не у візерунках. Справа в написі. Дивіться!

Вони викопали в підмерзлому піску яму й поклали туди вазу. Знову засипали. Потім розстелили валик фетру й сіли зверху.

— Почекаємо з півгодини, — вказав Геннадій.

Вони стали чекати. Уперше в той день Костянтин став ініціатором розмови.

— Значить, це машинне відділення — єдине на кілька світів?

— Як і проводка. Електрична мережа теж одна на декілька квартир. Якщо підключитися в обхід лічильника, можна виграти трохи кіловат. Вам, як будівельникові, це відомо.

— А ми зараз чим займаємося? Відмотуємо?

— Шукаємо ширші щілини. Скажімо, поштові скриньки р вентиляційні канали. Я вважаю, що тут можна знайти і двері. Колись я відкрию такі двері й відправлюся в паралельний світ. Може, там усе складеться… — він подивився на таймер, що висів над серцем, і звівся на ноги. — Так, уже начебто час.

Вони взяли лопату й почали шар за шаром згрібати пухкий пісок. На глибині тридцять сантиметрів лезо лопати зі скреготом лизнуло щось металеве. Вони присіли біля ямки й розчистили знахідку руками.

Це була бляшанка. Банка з пивом. Судячи за київською маркою — з нашого світу.

— Раніше я викопував відро, повне дрібних цвяхів, електрочайник в утилітарному стилі «Ностромо» й розбитий радіоприймач вісімдесятих років. Речі мені непотрібні, — сказав Геннадій. — Зараз — та ж ситуація. Пиво можна випити. Тільки я не п’ю, боюся, що захоплюся, — він крутонув бляшанку в руці. — Холодненька… Та й дата свіжа. Візьміть!

Костянтин піймав кинуту Геннадієм бляшанку.

Усередині неї, зміщаючи центр ваги, переливалася рідина.

А одного разу, гуляючи будмайданчиком в повній самотності й милуючись чудовим заходом сонця, Костянтин побачив щось, що й дивним назвати — мало.

Рекламний лайтбокс неба над темно-бірюзовою водою підсвічував розлиті, немов свіжа акварель по гладкій променистій поверхні, яскраво-червоний, ніжно-рожевий, фіолетовий і пурпурний кольори. Барви розтікалися розводами вздовж горизонту над темною смугою протилежного берега. Зображення було чітким, немов картинка гарного монітора, і з відстані два-три кілометри можна було розгледіти розкидані по березі двоповерхові дачі, немов білі крихти, по яких Хлопча-як-палець сподівався знайти дорогу додому до того, як птахи склювали їх. Він зметикував і позначив шлях зібраною в струмку сріблистою галькою.

Костянтин розглядав ці казкові будиночки, коли знову краєм ока помітив зміну.

Над річкою виріс міст.

Він, масивний і в той же час витончений, злітав над водою на метрів тридцять і темно-бузковою стрілою нісся за обрій. Це не було мостом у звичному для людей розумінні. Комунікація являла собою широку в перетині трубу, верхня частина якої складалася зі скляних, як лусочки, сегментів, що заломлювали промені призахідного сонця. Скляним склепінням тунелю рухалися вогники — відблиски від невидимих із землі верхівок і вікон автомобілів. Міст спирався на колону, що здіймалася зі спокійних вод та архітектурними елементами нагадувала готичну базиліку, виткану з тонких і витончених прутів неметалічного походження. Від гострої верхівки опори струнами грецької арфи міцні троси тяглися до екзокілець, що перехоплювали міст по всій довжині. Міст був побудований з якогось невідомого інженерові матеріалу, тому що за такого розмаху й такого легкодумства, якби він був бетонним, то завалився б у воду в першу ж секунду. Але міст стояв.

Він стояв ще секунд двадцять, доки Костянтин не оглянувся, щоб гукнути виконроба або ще когось, щоб ті подивилися. Коли Костянтин знову глянув на небо, міст зник.

— А, — посміхнувся Геннадій, коли інженер розповів йому про видіння, — тепер ви побачили майбутнє. Може, наше. Це був міст на Малу Корениху й Сади, що планували побудувати ще за радянського режиму, але так і не побудували. Може, йому пощастить більше, ніж Намиву-2. До речі, я міст побачив тільки на другий рік. Піски вам довіряють. Мені так здається…

Поруч із Костянтином у тисячний раз проїхав навантажений піском скрепер «МоАЗ», так близько, що інженер зміг відчути, як туго закручено кожен гвинт на його металевому тілі. Як жваво рухаються поршні двигуна внутрішнього згоряння. Як важко, але вперто обертається колінвал. І з якою міццю врізається в пісок кожна опуклість і западина рельєфних шин. Пофарбований жовтою й сріблястою фарбами, «МоАЗ» здавався хитрим механізмом із фільмів Камерона, незвичайним за формою й надзвичайно габаритним. Колись у дитинстві Костянтин дістав від батьків набір маленьких вантажних машинок. Якби там була модель скрепера, саме вона (а не аварійна) була б його улюбленою машиною-іграшкою. Реальний скрепер — вернув гори. У буквальному розумінні.

Три таких скрепери циркулювали вкритою снігом територією. Гуркочучи двигунами й упевнено перекочуючись на високих ребристих колесах, кожна машина під’їжджала до урвища котловану майбутнього будинку, з двох боків позначеного рядами ввіткнутих у пісок пластикових пляшок, немов злітна смуга, спускалася на його дно й завмирала. Поки вона відпочивала, ззаду до неї наближався схожий на робота-коротуна жовтий трактор-штовхач. Скрепер вмикав гідравліку — заховані в кузові щелепи розходилися в боки, готові вщерть наповнити ківш ґрунтом. Потім штовхач приладжував щупи до задньої рами «МоАЗа», і, з’єднавши сили, вони рухалися вперед, долаючи опір ґрунту. Два широченних леза безжалісно й начисто зрізали всі нерівності піщаної поверхні. Ківш повільно наповнювався, і коли він був повний, зчеплення розривалося,