Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

А коли Ігор, схиблений на «жіночих» питаннях, зовсім допік, Віктор, укотре відмахнувшись, запитав:

— Слухай, осточортів ти вже зі своїми бабами! Розкажи краще про «Мадяра».

— «Мадяра»?

— Авжеж. Джип такий їздить. «Летючий Мадяр». Не чув?

— А що про нього розповідати? — здивовано знизав плечима Ігор.

— Ну, ти іншими трасами ходиш. Що у вас розказують? У нас зараз справжній бум.

— А що кажуть… Гмм…

— Переважно, як вип'ють зайвого до вечері, — підказав напарник.

— А на власні очі хтось бачив? — запитав його Віктор. — Особисто з твоїх знайомих.

— Ну, такого, щоб сказав — «я бачив», я не знаю, — похитав головою той. — А теревенять багато. Особливо після того, як Вітька розбився.

— Який Вітька?

— Калиниченко. Він також по твоїй часті. І також Віктор. А, до речі, ти його можеш знати! Він на Тужир колись їздив частенько. Але завжди з компанією. Чоловік по сім-вісім вони раніше їздили. Вуса такі завжди носив… знаєш — козацькі, донизу. Та вже старший мужик був.

Віктор пригадав його раптово:

— Це той, що «осьокав» усе? Так, по-східняцьки?

— Точно-точно!

Безперечно, вони вели мову про одну й ту саму людину, з якою Віктору довелося зустрітися кілька разів. Востаннє — коли міцно застрягли на митниці.

— І що ж трапилося? — запитав його Віктор.

— В аварію попав, розбився.

— На смерть?

— Майже.

— Як це — майже?

— Перелом хребта — повна нерухомість. На кріслі возять. Трусить руками, головою й не говорить. З кимось не розминувся. Дощ був. Розбери потім… Ось так. Відосьокався.

— А може, навмисно його?

Ігор глянув зосереджено, потім знизав плечима:

— Хто його зна? Мені про це нічого не відомо. І не патякали нічого такого. А сам… — уже нічого не розкаже.

— А ти добре його знав? — продовжував допитуватися Віктор.

— Та нормально.

— Чотко мужик їздив?

— Та звичайно… Як усі.

— Ну, може, був асом — ганяв весь час… — Віктор повернув розмову в потрібному напрямку.

— Та де там! Спокійно їздив, нормально. Може, раніше ганяв, а після першої аварії — точно не дозволяв собі. Ні пити, ні ганяти.

— Після якої першої?

— А ще за Союзу він жив і працював у Тольятті — ну, там, де «Жигулі» випускають. Робив там водієм — випробовував машини, нові розробки й так далі. Розповідав колись, як били об стіни експериментальні партії, ганяли по бездоріжжю на максимальних швидкостях і всяке таке. Тоді й вітру в голові більше було. Казав, що й на трасі регулярно «притискав», поки не влетів під «КамАЗ»… Після того наче схаменувся.

— Гмм… А до Тольятті?

— Ну, цього вже я не знаю. Казав, либонь, що в ДОСААФі працював… Не знаю. Що буду казати? А чого ти причепився?

— Ну ти ж причепився за баб, от і я також.

— Баби цікавіше, — не погодився Ігор.

— «Летючий Мадяр» також.

— А до чого тут «Летючий Мадяр»? — не зрозумів Ігор.

— Ну кажуть же — де в якому ДТП нечисто — він винен.

— Можливо, можливо… Все можливо… О-ой… Васильку, коли ми вже приїдемо?

— Сплюнь, дурню, — визвірився напарник.

— Та додому приїдемо! — Покрутив пальцем біля скроні Ігор. — Сам дурень, я ж тільки це мав на увазі! О-ой… Гражданє, купіте папіроси… Подході, зольдатен унд матросен… Але вчепилося…

Вони поїхали. Надворі давно стемніло, і в кафе сиділи дві останні купки молоді, які також уже збиралися розходитися. На стіл перед Віктором опустилася маленька тарілочка, а рука, що її принесла, затрималася на ній на мить довше, аніж належало. На тарілочці була корзинка з начинкою, яка, враховуючи наявність кількох горошин та зернин червоної ікри, була явно не солодкою.

— Я не замовляв, — підняв очі Віктор.

— А це за рахунок закладу, — пояснила офіціантка, сідаючи навпроти й дивлячись йому у вічі. — До того ж не так для вас, як… для вашого звіра. Може, подобрішає…

Пауза тривала доволі довго. Він ледь помітно зіщулив очі, і жінка, яка присіла навпроти, склавши на столі руки, навряд чи могла визначити, про що він так зосереджено думає.

…Он воно як повертається. Той, про кого розповідали житомирські хлопці, з якими їв шашлик, і кого Віктор не знав особисто, загинув за невідомих обставин в автокатастрофі більш ніж півроку тому. Він був у минулому професійним автогонщиком, спортсменом, отже, мав неабиякі навички екстремального водіння машини. Другий, якого Віктор бачив кілька разів і якого також звали Віктором, розбився ще перед цим — уже понад рік. І йому також доводилося, беручи до уваги попередню професію, використовувати максимальні можливості машини і траси. Ще би — водій-випробовувач на заводі-гіганті. І він також загинув в автокатастрофі за невідомих обставин.

А кілька тижнів тому йому самому запропонували доволі сумнівну авантюру, посилаючись на його навички водія-екстремала. І це за умови, що він ніколи не бив себе у груди, доводячи це, а їздив завжди спокійно й акуратно. Щось же спонукало їх «прижучити» його двома іномарками, щоб переконатися в можливостях. Що це — структура, де на кожного є досьє? Невже вони можуть знати, чим займався він два роки у спецпідрозділі Горових?

Ті двоє розбилися явно не в гонці з переслідуванням — такі речі бувають рідко, а якщо вже бувають — про них стає відомо, про них, принаймні, говорять. Отже, якщо він мислить правильно — вони також відмовилися.

Щоправда, залишався ще Сергій. Сергій із Тернополя — той, який загинув перед Новим роком, також у автокатастрофі. Той, про якого вів мову з дружиною свого знайомого. І несподівано Віктор відчув гостру необхідність дізнатися про деякі речі. «Мадяр»? Звісно, хотілося б… Та хто може