Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

усіх гуманістів. У власних барвистих казаннях цей ерудит, християнин і шанувальник античності мішав міфологію зі Святим Письмом і екзальтував своє стадо, що воно є «золотим насінням», що воно мусить завдяки вірі морально перевищити Аякса, Діогена, Перикла й Фемістокла.

Бідні неписьменні овечки (до того ж, доволі складна етнічна суміш, яка говорила мовою, далекою від класичної грецької) слухали й нічого не тямили. Архієпископ Михайло не міг стримати розчарованого вигуку: «О Афіни — матере мудрості, як же низько ти сточилася в неуцтво! Коли я виголошую мої проповіді, такі прості, такі позбавлені штучності, мені здається, що я кажу речі незрозумілі, чужою мовою якихось персів чи скіфів».

Хвилі хрестових походів послабили Візантійську Імперію, й без того вже виснажену постійною боротьбою з турками і болгарами. Греція відпадає від Візантії безповоротно, її ділять на низку князівств. Афіни припали в уділ Оттонові де ля Рошеві, котрий прийняв титул Меґас Кир і виклопотав у короля Франції титул герцога. Так постає франконська династія, яка володіла Аттикою впродовж трьох поколінь, аж до смерті в 1308 році позбавленого нащадків останнього з аттичних де ля Рошів. У ті часи Акрополь був перетворений на середньовічну фортецю. Його оточили мури з бланками, а у південному крилі Пропілеїв спорудили велику чотирикутну вартову вежу, що проіснувала аж до останньої чверті XIX ст.

Поблизу місця, де Філіп Македонський розгромив греків, а Сулла здобув перемогу над експедиційним корпусом Мітрідата, франки зазнали поразки, завданої їх каталонцями. То були наймані вояки, яких візантійський цезар Андронік Палеолог завербував для боротьби проти турків. Проте невдовзі вони почали чинити завоювання на власний розсуд. Погром франконських рицарів був тотальний. До рук каталонців потрапили Афіни й Фіви, але їхнє панування тривало недовго і не зоставило жодних слідів у архітектурі святого пагорба.

Завдяки флорентійцям із багатої купецької родини Ач’яюолі — наступних володарів афінського герцогства — Акрополь пережив одну із найбільш особливих архітектонічних пригод. Отож, один із Ач’яюолі, Неріо, мав амбіцію, щоб Афіни не поступалися княжим дворам італійського треченто. Головні споруди Акрополя, Парфенон і Ерехтейон, були храмами. Залишилися Пропілеї, які перетворили на палац в італійському стилі. Монументальний вхід часів Перикла обмурували, в мурах пробили вікна, отримавши таким чином чотири великі зали для прийомів. Це особливе, італійсько-доричне Палаццо д’Акрополі було поєднане з Пінакотекою. На її пласкому даху добудували ще один поверх.

У 1456 році, невдовзі після падіння Константинополя, намісник Магомета II Омар перейняв у власність Афіни. Для турків то був стратегічний пункт, і нічого більше[34].

Нова техніка війни, вирішальна роль артилерії, яка тріумфувала під час здобування Візантії, вимагали принципових змін в оборонній архітектурі святого пагорба. Середньовічні укріплення афінських герцогів були недостатніми. Пропілеї поглинули оборонні мури, всередині фортеці постали військові будинки, склади амуніції. Парфенон перетворили на мечеть. Єдиним архітектурним додатком, який виднів ззовні, був мінарет, посаджений на дах класичної споруди. В Ерехтейоні містився гарем аги замку.

Склади пороху опинилися всередині Пропілеїв, у спеціально збудованій залі з куполом. Народні перекази, повторені певним французьким мандрівником, кажуть, що в 1656 році ага Акрополя під час одного з мусульманських свят вирішив розбомбити церкву Святого Димитрія. Отож, уночі напередодні здійснення цього нікчемного наміру розігралася буря, і блискавка, яка влучила в Пропілеї, викликала вибух, що знищив дах, плафон і архітрави. Склади пороху пізніше перенесли до Парфенону, солідна конструкція якого, як гадали, давала гарантії безпеки.

Упродовж майже двох століть турецькому пануванню не загрожувало жодне зовнішнє втручання, крім короткої та безглуздої експедиції венеціанців через кілька років після перетворення Акрополя на турецьку фортецю. Амбіції морської республіки віджили після розгрому добірних османських військ під Віднем у 1683 році. Та далека битва стала вирішальною для долі найславетнішої споруди Акрополя.

Уже навесні 1684 року відбувається розрив стосунків між Венецією та Туреччиною. Через рік, улітку, венеціанська армія під командуванням Франциска Моросіні висадилася на Пелопоннесі, здобувши низку перемог і врешті опанувавши весь півострів. Військовими силами Моросіні командували офіцери різних національностей: шведи, німці та французи. У воєнних операціях відзначився граф Отто Вільгельм Кеніґсмарк, син славетного командира часів тридцятилітньої війни. Його дружину в поході супроводжує dame de compagnie[35] Анна Акергельм, мемуари й листи якої є цінним джерелом для пізнання перебігу того нещасливого походу.

Захоплення Пелопоннесу не вдовольнило венеціанців, бо турки вдалися до оборонної тактики. Наслідком війни стало розширення атак, і штаб війська Моросіні вагається між двома проектами: перший стосується атаки на острів Евбею, другий — здобуття Афін. Врешті був прийнятий той другий проект. Турки готуються до облоги Афін і зміцнюють оборонні позиції. Жертвою цих операцій став храм Афіни Ніке, котрий турецькі інженери зрівняли з землею, щоб розчистити місце для бастіону, на якому встановили батарею гармат. Матеріал із зруйнованого храму послужив для зміцнення фортифікації.

Венеціанці чинять підступний воєнний маневр, покликаний переконати турків, що метою атаки є острів Евбея. Насправді висадка відбулась у Піреї, і армія Моросіні, не натрапивши на серйозний опір, наближається до Акрополя, головного пункту оборони. Артилерія та суходільні війська венеціанців стискають перстень оточення навколо фортеці. Обидві ворогуючі сторони готуються до довгої та виснажливої облоги.

Обстріл Акрополя мортирами має характер, якщо можна вжити сучасної термінології, докучливого вогню. Однак уже 26.ІХ.1687 р. ядро, випущене з гармати, розміщеної поблизу пам’ятника Лісикратові, пробиває дах Парфенону і призводить до потужного вибуху. В повітря злітає більше двадцяти колон, величезні частини архітраву, склепіння, дах і мури naos. Під руїнами гине турецький паша, командир гарнізону й чимало вояків. Через три дні над жалюгідними руїнами майорить прапор із левом святого Марка.

Перемога венеціанців була затьмарена почуттям провини. Граф Кеніґсмарк, мабуть, не був бездушним генералом. У часи своєї юності він здобув солідну освіту і в Лейпцизькому університеті виголосив латинською мовою дискурс про нещасну долю Афін, які потрапили до рук варварів. Історія розпорядилася так, що він завдав улюбленому місту