Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

— Краще вже на Селі мешкати, — шепнула сама до себе. Хоча по щирості, Села вона також не знала, бо ж завжди жила на околиці. — Але насправді я люблю тільки Ліс, — зітхнула Панянка, коли вони швидкою ходою ввійшли за Містечкові мури. Її Опікунка йшла, випроставшись, і з сивої, розкуйовдженої сільської жебрачки вона перетворилася на сильну зрілу жінку, потовчену життям, але ще здатну працювати.

— Куди ви, телепні, лізете? — замислена Панянка аж підскочила, почувши над собою цей чужий ворожий голос. У широкій брамі, що вела в глибину Містечка, стояв Загарбник зі списом, перегородивши їм дорогу далі.

— Ми шукаємо роботи, ясновельможний пане, — пробелькотіла Чарівниця. — На селі взимку нічого їсти, а в місті цілий рік є якась робота… Ось ми з хлопчиком… це небіж мій…

— Годі патякати, — грубо обірвав її вартовий. — Вам сьогодні пощастило. Можете попитати в Ратуші. Там шукають робітників будувати новий міст, бо старий вже розлетівся. Буде вам дах над головою і що їсти…

…і штовхнув їх так сильно, що Чарівниця заточилася на найближчу стіну.

На вулицях Містечка було порожньо. Ніхто добровільно не виходив зі своїх домівок, які давали оманливе відчуття безпеки. Лишень зрідка якийсь переляканий перехожий прослизав попід стінами будинків. Будинки були наче напівзруйновані. З-за брудних шибок часом виглядало чиєсь сполохане обличчя й відразу зникало. Лише Загарбники галасуючи проїжджали на своїх великих чорних конях, виблискуючи збруєю і байдуже поглядаючи на побиту життям жінку з худющим хлопчаком.

— Тут мало статись щось недобре, і до того ж недавно, — шепнула Чарівниця до своєї вихованки. — Життя в Містечках віддавна вже перестало бути радісним, жвавим і спокійним. Воно не минає в приємній праці, але не аж таке вигасле.

У цю мить на вулиці з’явився чималий загін Загарбників. Навіть не зсідаючи із коней, вони взялися гатити списами у двері й вікна найближчих будинків, аж тріски летіли та сипались друзки скла з віконних шиб.

— На вихід! Гайда! Ану, до роботи! — репетували і далі били шибки й ламали двері.

— Бургомістр звелів міст будувати! — верещав один із Загарбників у багатому обладунку. — Всі мешканці, окрім старих і дітей, мають з’явитись біля річки! Хто за п’ять хвилин не вийде з дому, опиниться у в’язниці!

— На вихід! Хутчіше! Ворушіться! — дерли горлянки вояки, з безглуздою злобою псуючи і без того попсовані стіни.

Із найближчих домівок поволеньки почали виходити люди — чоловіки, жінки, підлітки. Схудлі, зодягнені в якесь дрантя, з переляканими обличчями, їх ставало все більше, і вони брели вперед незграбною юрбою. Чарівниця і Панянка приєднались до них.

— Гей, ви! — почули раптом. — Я вас не знаю! Ви звідки взялися?

Чорний Загарбник у багатому обладунку перегородив їм дорогу своїм списом.

— Із села, вельможний пане, — пролебеділа покірно Чарівниця. — Але там голод, бо зима, то ми сюди прийшли з небожем роботи шукати і якогось харчу й даху над головою…

— Це ви добре втрапили, — зареготав Чорний. — Відучора двадцять будинків залишилось без господарів, можете вибрати собі, який захочете, мої вояки і так вже все звідти порозтягували!

Чарівниця з Панянкою знову злилися з натовпом, що у покірній мовчанці, у понурому переляку брів у нижню частину Містечка до ріки.

— Що тут трапилося? — спитала пошепки Чарівниця найближчого сусіда. Той підозріливо глипнув на неї з-під опущених повік і не проронив ані слова.

— Добра жінко, що це тут сталося? — знову поспитала Чарівниця, звертаючись цього разу до ще молодої схудлої жінки.

— Двадцять найшанованіших у Містечку родин поклало голови на плаху вчора, — прошепотіла та.

— За що?

— А я знаю? Та й краще не знати нічого. Затям собі це, — відповіла Жінка, неспокійно роззираючись довкола. А потім пошепки додала: — Вони ночами співали Пісню Єдину. А може, й не співали? Хто їх там знає? Може, вони хотіли когось стратити, ну то й стратили. І краще нікого не випитуй, бо ніколи не відомо, з ким говориш. Невідомо, хто там потайки Загарбникам служить, нехай і за кусок хліба. І не можна їх за це звинувачувати, бо діти голодні, а хліба весь час замало. Дають по п’ять скибок кожному, хто працює, але якщо вдома сидять малі діти чи старі батьки, то не вистачає. А їм не дають нічого.

Жінка замовкла. У тиші було чути тільки, як ноги човгають бруківкою. Панянка, змушена брести у цій юрбі, відчувала, як від гніву в неї холонуть ноги й руки, і кров відливає від голови. В уяві вже бачила, як перетворює всіх Загарбників на безпорадних бридких хробаків, їх топче ця принижена юрма рабів, а потім вона, Панянка, створює величезні гори хліба, яким можна нагодувати всіх голодних.

…ні, цього я не вмію. Не вмію створювати хліб, і сумніваюся, що його можна створити з допомогою магії, — шепнула сама до себе. — Мабуть, хліб можна створювати тільки працею. Справжній хліб.

І згадала, як кожна з її Опікунок-Чарівниць виймала зі свого бездонного мішка шматки сушеного м’яса й хліба, у нескінченній, здавалось би, кількості, але з’ївши їх, Панянка знову дуже швидко відчувала голод. Бо це був чарівний хліб і чарівне м’ясо, що давало оманливе почуття ситості — щоб можна було якось ошукати голод. І тому врешті завжди треба було йти у Село по справжню їжу.

…навіть якби я перетворила одного чи кількох Загарбників у щось огидне чи безпорадне, то решта й так встигла б мене вбити — зітхнула Панянка про себе, думаючи безсило, що все-таки магія