Галина Василівна Москалець - Діти

— А де ти такого селюка собі підчепила? Он Юра за тебе питав, чого не приходиш до нас.

Марія ладна була крізь землю провалитись.

— Так, знайомий, — байдуже знизала вона плечима. — Це він квартиру мені підшукав.

І тут їй раптом стало нестерпно гидко від власних слів, і вона сказала жахливу річ:

— Може, він й не ходить на коктейлі, але принаймні не тратить час на пусті балачки!

Леночка розгублено закліпала очима, і Марія на хвильку пожаліла за сказаним. Але було вже пізно. Марія відійшла в свій куток з гордо піднятою головою.

Отак вони посварились.

А потім настало свято. Мали садити картоплю в Магдалининої сестри на селі.

Ранок видався теплий, сонячний, і Марія дивувалась, чого Магдалина не радіє разом з нею. Тільки перед селом та ожила й стала бідкатись, що за день вони не встигнуть, напевно, засадити все поле, що ніхто не схоче прийти на толоку, бо субота…

Така вже була ця Магдалина, вічно чимось невдоволена.

Марію цікавило, чи є в селі річка, чи близько ліс. Магдалина відповіла коротко: є.

Марія везла для дітей іграшки і цукерки. Вона, правда, не вміла поводитись з дітьми, але дуже любила за ними спостерігати.

В цій першій справжній поїздці на село було щось невимовно чарівне. Марія ніяк не могла дочекатися, коли вони доїдуть.

Вона вже бачила себе на полі, під відкритим небом, молодою, сильною, веселою. Вітер обвіває їй лице, пахне землею, сонцем. А ввечері вона повертається втомлена, голодна, але спокійна і вдоволена. Руки болять від мотики. Їй дають теплого, щойно видоєного молока, і вона засинає просто за столом.

Так і було.

Магдалинина сестра зраділа, ойкнувши:

— Ой робітнице моя дорогенька!

Подивилась на тонкостанну дівчину з білими невиробленими руками і лагідно посміхнулась:

— Може б, ти, доньцю, з малими побула?

Марія благально скривилась:

— Я на поле хотіла б… Я, правда, не вмію садити картоплі, але навчуся…

— Ая, ая! Віддашся, то хто буде за тебе робити? Усьо вміти треба.

Магдалина тільки посміхнулась на те:

— Таке скажеш, нащо їй невченого хлопа, їй би учителя якогось, інженера…

Марії здалось, що в хазяйчиних словах прозвучав докір.

Потім вони пішли на поле. Магдалина, Олена, Марія і ще чотири жінки, напевно сусідки. Час від часу прибігали Любчик і Галочка, верещали, бились між собою, як то між дітьми буває, але Марію не зачіпали. Тільки раз у раз зацікавлено втуплювались круглими оченятами.

Котрась з жінок не витримала, перестала копати ямки:

— Ну, то як, Магдо, помирився Іван зі своєю?

— Звідки мені знати? Спитайся! — відрубала та.

Жінка знизала плечима.

— Що ти за людина!

Магдалина пропустила це повз вуха.

А в Марії довго нічого не виходило. Земля засохла, доводилось щосили гупати мотикою. Спина від того гупання геть заніміла, але Марія не могла ж відставати від усіх. Їй було дуже соромно, що вона така невміла. Кошики з картоплею обривали руки, піт заливав очі. Марія досі не знала, що таке робота. Десь під вечір вони її закінчать, і завтра Марія поїде додому. Вона відчувала справжню радість від того, що мішки потроху порожніють і дорога до річки стає коротшою. Все-таки вона проживе хоч один день немарно, не так, як усі інші, — в безконечному лежанні й наріканнях на нудоту і самотність. Треба будь-що позбавитись комплексу неповноцінності! Цей лозунг геть розвеселив Марію. І, головне, додав їй енергії. Прекрасний девіз, просто геніальний!

Марія так запрацювала, ніби від її праці залежало спасіння цілого світу. Не помічала нічого навколо себе, не чула розмов. Кидала картоплини у суху розворушену землю, загортаючи їх мало не руками, і знову йшла до мішків по нові. Аж наче боялась, що хтось відбере в неї мотику й примусить покинути роботу, котра просто п’янила її своєю необхідністю, святістю.

Вони скінчили садити картоплю, залишивши після себе рівне, посічене мотиками поле і спорожнілі мішки.

Жінки покинули їх на межі й пішли купатися до річки. Небо зачервонілось на заході, й останні промені сонця сліпили очі.

Марія не витримала і собі побігла до води. Занурила в потік шкарубкі руки