Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

восьми кулеметів й двохсот гвинтівок. Козаки на скаку попадали з коней і сховались за невисоким кам’яним схилом. Більше сотні людей і коней у маленькому закуточку. Коней ховали пильніше за себе, в страшній тисняві й грязюці. Кількох під вогнем недорахувалися ще на вулицях. То тут, то там скрикував боєць, отримавши кулю в необережно висунуте плече або руку. Кількоро коней вже лежали на землі вбиті чи тяжко поранені. Кулі бджолиними роями мчали над головами козаків, обсипали їх кам’яними осколками, зі страшною силою вгризалися в стіну, аж та трусилася і двигтіла. Здавалось: ще трохи, й вона не витримає й розвалиться на шмаття від скаженої сили. Коней притисли ближче до схилу. Повітря навкруг шуміло й било в лице потоками вітру, наче під час сильної зливи.

Максим сидів під камінням, про те, щоб виглянути з-за огорожі, не могло бути й мови. Помахом руки підізвав до себе Тимоша. Той пробрався навзгинці крізь тисняву людей і коней.

— Тре’, щоб Федір відправив сюди гармати. Знайди когось, бо гаплик нам тут буде.

— Слухаю, пане сотнику!

Тиміш скинув зі себе сірий бойовий кунтуш, трохи повагався, а тоді хвацько збив шапку, й шаленими очима глянув на кубанців:

— Бережи, Боже, від скаженої воші!

Максим з подивом побачив, як побратим сам виходить з-за стіни і спокійно йде вулицею. Рудь стиснув кулаки з відчаю. Тиміш Нечай, відчайдух, яких земля не бачила! Максим побратався з ним ще в Бобринській, після важкого бою, в якому загинув Марко Вдовиченко. Козаки навкруг завмерли. Кулі вдаряли по гарячій землі, відскакували рикошетом від бруківки, світили білими лініями, клекотіли навколо Тимоша під ногами, навколо чола й грудей. Тиміш йшов спокійно всі десять-дванадцять кроків, які відділяли його від дому навпроти, йшов, притримуючи на боці шаблю й ледь увібравши голову в плечі. Постріли збивали гілки вишень навколо вже на доріжці, аж поки він не зайшов у ворота. То було не що інше, як диво!

Козаки з полегшенням перевели подих.

За кілька хвилин уваровці викотили в двори три гармати й вщент рознесли кулеметні гнізда й червону піхоту. Сотня Рудинського вийшла з-під обстрілу. На подвір’ї гімназії, де вже було більш-менш безпечно, козаки схопили на руки Тимоша і підкидали з криками: «Слава!». За годину Уваров наказав вибити червоні загони, що закріпились на околиці з півдня.

* * *

Травень 1919 р.

…Гримнули блискучі самопали, Ковані навіки в жовту мідь. В ярову, медвянисту суцвіть Сотні тіл підкошено упали… Сагайдак підвівся на стременах. Хто згада їх в вічних іменах? Як розвіє прах степовий вітер? Він нагнувся низько до землі, Шаблю в крові об коліно витер… А. Малишко. «Ворон», з циклу «Запорожці»

… На виході з міста якийсь дурнило-матрос вискочив із провулку і стрелив з «гвинта» в коня Суботи. Осавул розрубав комуняці навпіл голову.

Сотня Максима й три кінні сотні уваровців вийшли з міста стройовим масивом. За ними другим ешелоном — ще три сотні козаків, і ще. Коли в широкому степу витягнулись три колони, сотники один за одним скомандували поворот — й кіннота витягнулась в широку лаву. За двадцять кроків позаду вишикувалась друга лава, й коні кроком, а тоді вчвал все швидше йшли в наступ.

Рудь любив кавалерійські атаки. Могутня, аж до двигтіння землі, атака сотні, куреня, полку — під вагою важких коней дрижить каміння, стремено до стремена, на шаленому скаку, все свистить й мигає, серце співає в шалі відваги, замашне лезо в руці жадає смерті!

Сонце вже сідало за гору, коли козацька лава розігнала коней. Сотня Рудя йшла зліва. Зрідка навколо засвистіли кулі. Запрацювали кулемети. Пішли риссю. Кулі свистіли частіше. Прозвучала команда:

— Шаблі!!!

Призахідне сонце сліпило очі червоним. Тисяча шабель зблиснула його кривавим промінням. По спинах у комісарів побігли мурашки. Ось вона — смерть. Близько-близько! Страшна в своїй гостроті! Від зору на блискучі козацькі леза жахає нестерпна думка. Як з жагучим пекельним свистом злетить з кості твоє м’ясо від зблиску домахи. Як заб’є струменями гаряча кров з твоїх розрубаних вен і артерій. Від цієї згадки дрижаки прокочуються по спині, від смертельного холоду мліють руки. Комісари за окопами розстрілювали дезертирів. Вогонь посилювався. Густою масою вискочили резервні сотні. Лави перейшли вчвал, й Рудь повів свою сотню в обхід окопів. Вогонь клекотів, кулі свистіли, ревли й рвали повітря, аж стало не чутно коней. Головні кінні дозори зникали, мов скошені велетенською косою. З боку «красних» бахнула гармата. Лава вигнулася й потекла лівіше, обходячи вогонь кулеметів. Бійці Рудя вийшли на невеликі балки з травою, погнали в кар’єр у лінію півсотень. Так у шалених кінних атаках мчали на ворога запорожці — на страшнім алюрі, без тіні страху, жадаючи битви: жереб щасливий — за край вмирати!

Настала важка, рішуча хвилина — останній десяток метрів: чи витримають козаки смертельну зливу, чи не звернуть по кривій, скинувши коней у найближчу балку? Вся атака тривала хвилину, та, здавалось, збігала вічність. Дуга лави звернула чи не в колону й майже діткнулась червоних. У ці найважчі секунди сотня Рудя черкнула по флангу, вдаривши шаблями по піхоті. Козаки страшно вертіли піками, дужі коні збивали грудьми мордву, ополченців, гострі шаблі кришили всіх на капусту. Червоні стріляли з гвинтів, кололи коней багнетами. Тиміш вліпив кулю кулеметнику межи очі, другого зарубав Субота, третього прибила до землі похватна піка. Сотні відчули пройму в свинцевій зливі — й вдарили у фланг комісарам. «Красниє мстітелі» відступали до лісу, покинувши кулемети. Лінію оборони розрубано ‘дним ударом! Кинуті піки перехоплювались з пробитих тіл на ходу, сильним рухом