Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

підкидались вгору, летіли високо над головою кентаврів, знов схоплювались на льоту — й були готові до нової атаки!

…Сідало сонце. Поле, на якому ще тільки двигтіли козацькі коні, лунали зойки й били смертельні кулі, залила тиша. Мовчали мертві. Кінь тихо йшов серед трупів. «Хто згада їх в світлих іменах, як розвіє прах степовий вітер? Він нагнувся низько до землі. Шаблю в крові об коліно витер…» Рудь шукав своїх серед вбитих. Ось, розкинувши руки, лежить його вірний козак Голуб. Сині очі дивляться в небо, вітрець куйовдить світлу чуприну. Он, вчепившися в горло комісару, неначе й тепер бореться на смерть осавул Зомчара. А тут, постріляний і поколотий красноармєйськими багнетами, вмер у бою безстрашний козак Корж, який йшов з Максимом ще з Баязету.

Рудя мучив сумнів. Чи правильно вів атаку? Чи можна було зберегти вбитих? Славні кавалерійські атаки ідуть в минуле! Мабуть, це остання війна кінноти… Та ще потрібні стрімкі атаки, потрібні кінні полки, які ніхто не зупинить! Бо надто незмірні степи твої, Україно!

Кінний полк не зупинять в степу п’ять кулеметів! Але двадцять — зупинять… Все частіше втрачаєш друзів. Треба спішуватись, копати шанці…

І все ж сьогоднішнє голе поле не встигла б перейти ніяка піхота!

Серце боліло. За віщо кладемо кращих синів? Чи захистимо Україну? Чи обороним край від страшної облуди?

Ні, це не питання! Навіть як вб'ють всіх до одного! З нашої крові постануть нові герої, Як постали ми з крові Богуна і Наливайка, Нечая і Кривоноса. З кривавих балад і дум Солониці, Кумейок, Пилявців і Берестечка! Якщо будем ми безстрашні й незламні — Діти наші і внуки скажуть: Славітні були наші предки, Не щадили життя за землю — Й ми будемо такими!.. * * *

…Сотні кубанців і козаків-уваровців та піший полк черкащан утримували Черкаси десятий день. Два з половиною десятки кулеметів розставили на церкві та баштах, на північних висотах та біля мосту через Дніпро. На панцерниках укріпили гармати.

Атаки на місто посилились. Залізницею до Христинівки і Бобринської, з Харкова й Лівобережжя підтягувались ешелони мордви й червоних китайців. У місті підняли голову комнезами й єврейська самооборона. Сотні Уварова несли втрати. На нараді рішили вийти з Черкас. Більшовики вели наступ з Лівобережжя. Міст через Дніпро захищали добровольці й загін з кулеметами. Вони боронили міст до останнього…

Полк Уварова відступав на станцію Бобринську разом з бронепотягами. Уляну в Черкасах Максим більше не бачив.

Розділ 4
Роман Рудинський. Кохання

Владка була не такою, як інші дівчата. Хоча весь рід її — Звенигородський, й народилася вона тут, у хаті біля «Сайгону» — та вісім років прожила на «Сєвєрі», на Сахаліні, і до Звенигородки приїжджала лиш влітку — на суниці й черешні, й взимку — подалі від страшних сибірських морозів. Батьки її добре заробляли, потім мати повернулася назовсім і працювала в райвно, а батько так і залишився «на нафті» й дома бував нечасто.

Тож сім'я мала непогані статки й подорожувала чимало: Москва, Сибір, Кавказ, Крим. Училась Владка в привілегійованій школі, в спецкласі, була вродлива, те знала, і одягом підкреслювала свою вроду. Навіть найзаздрісніші з однокласниць, які бачили Рома з дівчиною, сказали, що у неї «плавна походка». Владка мала достатньо легкий і веселий характер, напрочуд теплу посмішку, проте разом з тим Ром помітив у дівчатці залізну волю. Бажання чогось більшого, не міщанського Звенигородського щастя — бодай навіть у його найбагатшому сенсі. Якось Владка сказала Рому, що хоче жити в Британії і не зупиниться у тому бажанні ні перед якими тернами.

Ром відчув все те з часом і вже знав, що втримати дівча буде непросто.

Відносини в них з самого початку склалися трохи дивно. Ром любив дискотеки, й з «Групою здоров'я» вони залишались там на «центровому» рахунку, танцювати вміли, більш того — вміли «завести» всіх, вчинити справжній розгардіяш у клубі. Проте з більшим задоволенням все ж пропадав в лісах, і лиш коли з'являлася Владка — знов повертався «до світу». Влада приходила на вечори в школах чи до клубу з подругами — з тією ж Маринкою, Лесею, колежанками. Ром теж зазвичай гуляв з «групою», тож разом інколи втікали від усіх — навіть з кіно. Та Ром відчував, що Влада вагається: а чи не піддатись на залицяння Валєрки, сина першого секретаря райкому, а чи затягнутого в крутий джинс Сані, у якого батько плавав десь капітаном… Почав Ром з того, що став «вибивати» можливих конкурентів. Як тільки бачив, що хтось пробує проводжати Владку додому, спокійно ждав зручного моменту, а тоді пояснював бідоласі, що той спізнився. Так сталося з Греком і з Валєркою, навіть з однокласником Матєєм, ще з кількома донжуанами. Зазвичай, однієї розмови вистачало, бо Ром підходив до того цілком жорстоко. Та кілька разів дійшло і до справжньої бійки. Ром тренувався у легкоатлета Олекси Антоновича, який тихцем давав їм ази боксу. Тож встояти супроти нього в вуличному двобої міг далеко не кожний. А потім Владка звикла до Рома, полюбила розмовляти з ним вечорами, й залицяльники його вже не хвилювали. А може, й Ром зрозумів, що дівчинка не могла довго залишатися без уваги.

Розділ 5
Холодний Яр. Два отамани

Травень 1919 р.

19 травня більшовицька група Єгорова