Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

— Ці люди важливі для фірми, Мікаелю. Я постійно займаюся такою дурнею. Треба вже й тобі хоч зрідка долучатися.

Один з клієнтів повернувся від бару з тацею, заставленою чарками, і трьома хихотливими жінками десь тридцятилітнього віку. Упрілий і збуджений, він відкинув набік куртку, тицьнув кожному в руку чарку.

— Будьмо! — вигукнув він.

Я слухняно вихилив чарку. Не знаю, що там було, але щось нудко-солодке. Я аж струсився, як від огиди. Клієнт вклав мені в долоню ще одну чарку. Він нетямився від захоплення, одна його рука вже високо заповзла по нозі однієї з жінок. Та прихилилася до нього й реготала з кожного його слова.

Я встав, пішов до бару і взяв собі кухоль пива. Трохи постояв біля ляди, борючись з небажанням повертатися до решти.

Отоді я побачив Ніну Гаґен. Лише на коротку мить, таку коротку, що навіть не був певен, чи то вона. Жінка вигулькнула серед танцювальників на майданчику, перш ніж її знову поглинула колихка маса тіл.

Я випив пиво й хотів було йти назад до нашого столика, та враз передумав, рушив до танцмайданчика, щоб ліпше розгледіти жінку. Я стояв, прихилившись до колони.

Це таки була Ніна Гаґен, але вигляд мала не такий, як у моєму кабінеті чи в суді. Тоді вона була вбрана непримітно, майже убого, без макіяжу на обличчі. Тепер красувалася у вузьких штанцях і короткому топі з блискучої чорної тканини, які гостро контрастували з її блідою шкірою. На лиці — яскравий макіяж. Я бачив, як вона закидає назад голову, сміючись зі слів чоловіка поруч. Вона нахилилась до нього, поклала долоню на його руку. Щось у тому поруху не залишало сумніву, що вони добрі знайомі.

Чоловіка я теж знав. Фред Клюґе, місцевий ресторанний барон з сумнівною славою. Я безліч разів захищав у суді його вибивайлів, то звинувачених у завданні важких тілесних ушкоджень, то за наркотики, а, бувало, за те й те вкупі. Вони відсиджували свої терміни ув'язнення, а коли виходили на волю, їх знову брали на роботу. Ніхто й ніколи не зумів напряму пов'язати Клюґе з якимсь злочином, але я точно знав — щось на нього таки є. Він поклав важку руку на стан Ніни Гаґен і гладив могутньою долонею її плече.

Ніна підвела голову й помітила мене, наморщила чоло, ніби не могла відразу згадати, хто я, а тоді помахала мені рукою і всміхнулася. Коли я не відреагував, вона трохи здивувалася і замахала ще бадьоріше. Знову не дочекавшись від мене реакції, стенула плечима, обернулася до Фреда Клюґе, щось йому сказала. Той теж глянув на мене, нахилився до Ніни, зашепотів їй на вухо. Обоє засміялися.

Я відчув короткий, гарячий спалах люті, але стримався і повернувся до бару. Кухоль мій спорожнів, я замовив собі ще пива.

Через годину мені вже до чортиків надокучили п'яні клієнти, від мигтіння світел та гупання музики розколювалася голова.

— Я вшиваюся, — гарикнув я у вухо Петерові.

Той кивнув.

— Ти виконав свій обов'язок…

Підвівшись зі стільця, я відчув, наскільки сп'янів; мусив дуже зосередитись, аби не хитатися. У туалеті вилаштувалась черга перед пісуарами. Я знайшов вільний умивальник, сполоснув водою обличчя, щоб хоч трохи прояснилося в голові. Коли вийшов у коридор, Ніна Гаґен стояла просто переді мною.

— Бренне, — по-панібратському сказала вона. — Ти зі мною навіть не привітався. Невже забув?

Її погляд був відвертий, навіть викличний; блискучий топ тісно облягав тіло. Я думав про те, що розповів мені Сонцесяйний про її названих батьків, які згоріли в своєму будинку, про свої підозри.

— Я тебе не забув, — мовив я, теж перейшовши на «ти».

— То… чому така стриманість?

— Ти завела собі коханого? — запитав я, бо не знав, про що з нею говорити.

— Фред? Коханий? Ну, не зовсім. Скоріш коханець, — її очі стали колючими. — Ми доповнюємо одне одного. Він любить, коли його міцно зв'язують. А мені подобається в'язати… — вона помітила мій вираз обличчя і розсміялася… — Це тебе шокує? Мабуть, не зовсім твій стиль?

Щось у її самовдоволенні роззлостило мене. Її слова й манера говорити викликали спогади про Майю, спалахнули в мозку сценами, які я намагався забути. Я ступив крок до неї.

— Я знаю, що сталося, — тихо мовив я. — Знаю, що це ти разом з Альвіном спланували вбивство Майї. Я знаю, ти теж причетна. Альвін не зумів стримати язика на припоні — не зміг не похвалитися. Я знаю…

Я збрехав. Альвін ані словом не обмовився про неї. То були хіба мої теорії та припущення, але тієї ж миті, як слова зірвалися з моїх уст, з нею щось сталося. Спершу проблиск паніки в очах, потім обличчя спотворила лютість. Справжній, невдаваний гнів, такий несамовитий, аж я злякався, що вона втратить над собою контроль. Я інстинктивно відступив назад. Умить її злоба згасла, маска повернулася на місце, та я вже все побачив і раптом упевнився у своїй правді.

— Ти з глузду з'їхав, адвокате Бренне? Чи п'яний?

Я відчував, як тепер у мені закипає лють, хотів її налякати, труснути її тупою самовпевненістю ще сильніше.

— Не трать даремно сили, — процідив я. — Удруге мене не обдуриш. І вже не вислизнеш. Тобі варто було пошукати не такого хворого на всю голову, як Альвін. Він надто багато патякає. Доведе тебе до тюрми…

Я сподівався заперечень чи вибуху гніву, натомість