Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Першим помітив втечу Івася капрал Фількін і, недовго думаючи, затопив кулацюгою вартовому в пику.

– Де арештант?

Той довго бликав очима, спросоння не розуміючи, чого від нього хоче начальство.

– Який арештант?

Фількін показав на обривок мотузки, що теліпався біля солдатського ременя.

– А то що?

Вартовий враз усе зрозумів.

– Утік, клятий!

Фількін передражнив його:

– Утік! Отож-бо, що втік! Це й дурневі ясно! А крізь стрій кого вестимуть за це – тебе чи мене? Га? А в Сибір кого потягнуть? Тебе, раба Божого! П’яницю нещасного! Ти ж напився вчора?

– Їй-богу, не пив! Хіба я дурень на посту пити? Я службу знаю!

– Не бреши! Бачу, що пив! Пика брезкла! Ану, дихни!

Капрал простягнув носа до самого рота солдатового. Той дихнув.

Фількін сморщився – плюнув набік.

– Тьху! Смердить, як із конюшні! А ще кажеш, не пив!

– Їй-богу, не пив! Ну, ковтнув один ковток, щоб покуштувати царициної горілки. Ото й усе!

Капрал побагровів.

– Та й усе! – знову передражнив він осоловілого солдата. – Та чи ти, дурню, знаєш, що нас чекає? Каторга! Ка-тор-га! Ти чуєш, йолопе? Але, перш ніж мене поженуть на каторгу, я виб’ю з тебе душу! – і ще раз сунув кулаком у зуби солдатові.

Їх обступили чумаки. Хуржик спитав:

– Та що трапилося, служивий? Чого ти розходився?

– Е-е, так-перетак, втік ваш кобзар отой, співак, якого уподобала цариця! Що ж тепер буде? Та його світлість князь з мене душу витрясе, як дізнається!

Запорожець Безкровний поплескав його по спині.

– Ну, як би він дізнався? Хіба сам розпатякаєш! А спитає при нагоді – скажеш, що відправив з оказією. І кінці в воду! Хто там пам’ятатиме про якогось чумака-наймита? Хіба сама цариця!

– Отож-бо й воно! Цього найбільше боюся. Вона спитає Потьомкіна, а Потьомкін мене. Отак і знайдуть крайнього!

– Не бійся! Скажеш: а моє яке діло? Я відправив, а чи дійшов він живий до Петербурга, а чи ні – не моє діло. Може, втік по дорозі, а може, дуба врізав. Чого з нашим братом не трапляється! Всі ми ходимо під Богом! І нікому не дано знати, навіть самому князеві, де тебе чорти вхоплять!

Фількін спочатку слухав недовірливо, а згодом почав поволі заспокоюватися.

– А й справді, не такий страшний чорт, як його малюють! – Однак гаркнув на солдата: – А ти дивись мені – ні пари з вуст! Щоб жодна собака не дізналася, як тут було! І геть з-перед моїх очей! Мерзотник!

Солдат втягнув голову в плечі і стрімголов шугнув у натовп.

Один Хуржик упродовж цієї розмови стояв збентежений і розгублений. В думці прикидав, як позначиться на ньому, на його подальшій долі несподівана втеча наймита. Чи не запідозрить Потьомкін, що він, чумацький отаман, причетний до неї? Тоді не оберешся лиха! Чого доброго, можна й волі позбутися!

І друга думка мучила: куди подався Івась? Невже в Лубни – до Катрі? А там підмовить дівчину – і гайнуть десь, що й не знайдеш! І пропали його сподівання на щастя з молодою дружиною! Тьху, так добре складалося – і на тобі! Утік! – І він з досадою пошкріб п’ятірнею потилицю. – Цей Івась і від чортів з пекла втече! Не так просто, видно, від нього спекатися! А треба!

Від 30 квітня, коли Катерина прибула до Кременчука, і до 8 травня, тобто цілий тиждень, молоде місто двигтіло від гарматних салютів, від показового навчання суворовської дивізії, яким вельми була задоволена імператриця, від балів, прийомів, звучання військових оркестрів, тупоту кінських копит та галасу багатьох тисяч людей, що зібралися сюди, щоб краєм ока глянути на царицю. А вона нетерпляче ждала Йосифа II, імператора австрійського.

За цей час була випита не одна бочка вина