Ірина Сергіївна Потаніна - Ну чисто янгол!

хвилею олив’яних нападників відкинуло на кілька кілометрів. Тепер справа була за останніми рядами атакуючих. Величезні чудовиська трішки поморщилися від неприємного звуку, здивовано глянули на те, як відлітають олив’яні солдати, й упевнено рушили до стін Драконячого замку.

— Можна, я? — боязко поспитала Царівна у Ведмедика й зашепотіла щось своєму білому запиналу, знімаючи його зі стіни. Нічого особливого не сталося. Біла тканина, граючи в променях вечірнього сонця, легко ширяла над чудовиськами, що рішуче насувалися на замок.

Невже це кінець?! Але ні! Чудовиська підійшли вже зовсім близько до стін, але повелися дуже дивно. Циклоп, наприклад, тихенько наспівуючи якийсь ліричний мотивчик, занурив свої мозолясті стопи в рів із водою та почав тихо сміятися. Дракон і Людина-гора взялися грати в квача. Гобліни раптом заходилися збирати квіти й із виразом невимовного блаженства на обличчях (якщо, звичайно ЦЕ можна було назвати обличчями) нюхали букетики…

— Ось! Ось! — радісно й несподівано лунко закричала Царівна. — Справжня любов сіє навколо красу й робить світ добрішим! Я вклала в це вишивання всю силу свого почуття! Робила, як для коханого! — вона сяяла, і я вперше бачила її такою радісною. Закінчила свою тираду вона зовсім незвичайним висновком: — О! Виходить, я таки справді люблю його!!! — повідомила нам і щасливо засміялася.

Я спіймала себе на тому, що посміхаюся разом із нею. Але тут…

— Ха-хо-хо-хо! — скажено регочучи, один зі страхів спікірував просто на вишите Царівною запинало. — Тільки дурень вважає, що любов може бути взаємною! — прогримів він. — Якби він тебе любив, хіба не зупинив би своїм наказом цей наступ?!

Біле запинало істерично затріпотіло в обіймах страху.

— Він не міг! — Царівна сполотніла, очі в неї наповнилися слізьми, але вона ще намагалася врятувати всіх нас. — Він не міг! Він… Він… Він же ще такий молодий! Тільки Король може віддавати королівські накази! Юного Принца ніхто не послухався б!

Запинало вирвалося і, тріумфуючи, завмерло над страхом.

— Хо-хо-хо! — той не здавався. — Дівчинко моя, якби Принц хоча б на крихту любив тебе, він давно був би тут разом із усією своєї дружиною! Коханих не залишають напризволяще! До коханих мчать на поміч! Не зважаючи на заборони обставин чи батьків! А раз його тут нема, виходить, таких, як ти, в нього — тисячі!

— У… У… У… — Царівна в розпачі озирнулася й прошепотіла невпевнено: — У нього нема дружини… Зовсім… — здається, навіть їй самій це не здалося гідним виправданням Принца, який не кинувся на порятунок коханої. Царівна тяжко зітхнула й знесилено опустилася просто на кам’яну долівку. Запинало, що звивалося над нею, миттєво почорніло й почало падати.

— Кгм… Сильний, мерзотник! — тут навіть Яга не витримала. — Страх виявитися нелюбою часто набагато сильніший за будь-яку любов. Бридкий такий страх!

— Огидний, — погодилась я, дивлячись на неприємне обличчя страху. Втім, особливо розглядати його не було часу. Тієї самої миті, як запинало опустилося вниз, чудовиська прийшли до тями. Схоже, вони були дуже невдоволені, що хтось змусив їх на мить відмовитися від їхніх намірів. Двома стрибками розлючений Гоблін опинився просто біля стіни.

— Обережніше! — в один голос закричали всі ми, але запізно. Гоблін нестямно заволав, високо підстрибнув, викинув руку… Пазуряста лапа в огидних синіх прожилках зімкнулася навколо стану сумної Царівни. — Ні-і-і!

— Ні-і-і! — я підскочила, геть-чисто забувши про небезпеку бути підстреленою олив’яними солдатами, які вже повернулися в ряди. — Стій!

Гоблін здивовано завмер у найнеприроднішій позі. Червоні з люті очиці металися туди-сюди під нерухомими, напівопущеними повіками.

— Агов! — Циклоп, помітивши, що з товаришем діється щось недобре, спробував штовхнути його в плече. Гоблін нахилився, так і не змінивши пози, й важко обперся об стіну замку. Царівна при цьому лише якимось дивом не розбила голови об камінь.

— Ви не зрозуміли? — я була така люта на цих жорстоких чудовиськ. — Усім стояти! Всім! — ще голосніше закричала я. — Ясно?!

Їм було ясно. Всі чудовиська завмерли в тих позах, у яких їх застав мій лютий вигук.

— Що це було? — Царівна повернула до мене свої сповнені суму очі.

— Паралізуюче закляття, — нервово посміхнулась я. — Змушує завмерти всіх чудовиськ. Діє дві хвилини. Я його щойно придумала…

— Ну й тупа! — замість подяки закричала Ведмедик. — Чому тільки дві хвилини?!

— Для правдоподібності, — спробувала я виправдатися. — Інакше я б у нього не повірила.

— О, люди-боги-звірі! — Ведмедик демонстративно всіма трьома руками схопилася за голову, але відразу змінила гнів на милість і розпливлася в широчезній посмішці, якій могла б позаздрити навіть Чеширчиха. — А в нас гості! — заявила вона.

Ну це ж треба! З боку далеких пагорбів щосили гнав білого коня вершник у чорному плащі. Всі ми впізнали Принца.

— Швидше! — тітоньки побігли відчиняти йому ворота. — Швидше!

Не встигли засуви знову замкнутися, як Принц уже стояв на стіні з шаблею в руці:

— Мерзенне чудовисько, забери лапи від моєї нареченої! — кричав він Гобліну. — Інакше я заколю тебе на смерть!

Царівна глянула на нього, прошепотіла щось невиразне й втратила свідомість від надміру емоцій. Тіло її від цього стало зовсім гнучким і легко вислизнуло з лапи Гобліна. Принц ледве встиг підхопити наречену.

— Ой! Не відволікайтеся! Вогонь! Вогонь! — спостерігаючи за всією цією романтичною сценою, ми не помітили, як олив’яні солдати підійшли впритул до рову та вперли в стіни облогові драбини.

Принц, Ведмедик, Царівна й тітоньки кинулися перекидати їх. Але драбин було надто багато.