Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

продаючи потрібне. Іноді продавчині навіть відпускали Любі більше від норми. Тарас просив дати «молоцька для дідуся і бабусі, які лежать удома хволі», і їм справді давали норму на всіх чотирьох. Люба вчила Тараса самостійно займати кілька черг і домовлятися з тітоньками, котрі стояли попереду, щоби його потому пропустили на місце в черзі, вчила розрізняти людей, із котрими можна мати справу в чергах, і тих, із котрими не варто встрявати в жодні суперечки.

Згодом процес постачання продуктами оптимізували. Люба вже не стояла в чергах разом із усіма, а заходила до магазинів із чорного входу, послуговуючись зв’язками Софіїних клієнток, Вільгельмовими знайомствами, а іноді — своїми власними, бо в неї також був добре розвинений талант дружити з «правильними» людьми. Тепер дефіцитні товари в них удома були завжди, а все, чого бракувало, Люба купувала за вищими, ніж у магазинах, цінами на базарі.

Колись Тарас розповідав Галині, як уперше відкрив для себе те, що інші студенти живуть зовсім не так заможно, як він. У школі цього помітно не було, бо Тараса віддали до елітарної спеціалізованої школи з інтенсивним викладанням німецької мови, куди потрапляли діти лише зі забезпечених сімей. Тому він із подивом спостерігав, як інші студенти змагалися, хто пообідає в їдальні за найнижчу ціну. Найдешевшою стравою був вінегрет, який коштував лише кілька копійок, дешевим було також картопляне пюре. Дехто міг пообідати самим чаєм за 3 копійки з кількома шматками чорного хліба, намащеними гірчицею та посипаними сіллю. Студенти зі сіл зазвичай привозили харчі з дому. Наприкінці тижня, коли привезені запаси закінчувалися, їх рятував смалець, який «на хліб намастив, зверху цибулю покришив, чаєм запив — і люкс їда».

Найкращий Тарасів друг зі студентських років, Маркіян, жив у гуртожитку. Він ніколи не запрошував туди Тараса та й сам намагався проводити там якомога менше часу. Приходив лише ночувати, готувався до іспитів у бібліотеці, а після пар тусував із іншими студентами у «святому саду», де збиралися музиканти і неформальна молодь із цілого міста.

Одного разу Маркіян попросив Тараса допомогти йому обклеїти шпалерами кімнату в гуртожитку. Він збирався привести до себе свою нову дівчину, тож хотів надати кімнаті хоч якогось затишку. Тарас радо погодився і навіть приніс шпалери. Котрась із удячних клієнток дала Софії на додаток до гонорару кілька рулонів дефіцитних імпортних шпалер, які Софія точно ніколи не приклеїла би на стіни свого помешкання, тож шпалери припадали пилюкою десь у шафі.

Навантажений шпалерами, Тарас доїхав трамваєм до потрібної зупинки й пішки піднявся стежкою до гуртожитків. Маркіян побачив його з вікна і збіг донизу допомогти занести шпалери на останній поверх.

— Привіт, — захекано привітався Маркіян.

— Сервус, — відповів Тарас.

Уже в коридорі Тарас злякано зупинився, вражений складним за своїм походженням запахом смаженої на смальці бульби, варених сосисок і буряків, плісняви з душових кабін і сечі з туалетів. Цей запах перемішувався у щось досі не знане йому з інших громадських місць, які він відвідував. Подолавши огиду, Тарас мовчки піднявся слідом за Маркіяном до кімнати. Дорогою вони минули душову, туалет, і Тарас машинально відзначив, що поряд із туалетами теж є кімнати, в яких хтось живе. Маркіянова кімната належала до «блатних», бо була розташована далеко від найбрудніших закапелків. Маркіян підробляв репетиторством і писанням курсових, тому до третього курсу навчання вже непогано заробляв, а до того ж збагатився корисними зв’язками, чим страшенно пишався і детально розповідав Тарасові, як непросто було отримати саме таку чудову кімнату.

— Прошу, заходь до моїх володінь, — він гордо відчинив перед Тарасом двері.

Тарас, який раніше потай заздрив Маркіянові за можливість жити окремо від батьків і робити все, що заманеться, вдихнув густий сморід застояного цигаркового диму і закашлявся.

— Думаю, шпалери тебе не врятують. Якщо ти й далі будеш курити в кімнаті, жодна дівчина не погодиться сюди прийти, а надто залишитися на ніч, — сказав він.

— Маєш рацію, старий, від завтрашнього дня почну нове життя. Буду курити лише на даху — тут є сходи. Може, потрохи й кину.

Вони розгорнули шпалери кольору кави з молоком.

— Люкс! Де ти такі знайшов? — зрадів Маркіян.

— Яка різниця? Берімося до роботи, бо то не встигнемо.

Вони переодягнулись у старий Маркіянів одяг і взялися розводити клей. Старі шпалери Маркіян попередньо вже повідклеював, і тепер стіни відблискували гнилувато-зеленого масляною фарбою, подекуди облізлою. Тарас виліз на табуретку і намастив клеєм стіну. І тут побачив, як просто на нього зі шпарини між стіною та відсталою напівобдертою масляною фарбою зиркнули очі, за ними з’явилися чорні вусики, а далі виповзло й усе решта. Він на мить застиг, потому на ватяних ногах зліз додолу, перепросив Маркіяна, сказавши, що йому раптом заболів живіт, вибіг надвір, забувши навіть про свої речі, й уже ніколи в житті не заходив до гуртожитку.

Вдома Софія, побачивши його крейдяне обличчя і те, як трусяться в нього руки, спершу ні про що не питала. Тарас довго відтирав уявний бруд зі шкіри у ванній, потому прийшов до матері в кухню і попросив чаю.

— Слухай, а таргани — це такі страшні чорні жуки, які живуть у стінах? — запитав він.

Софія засміялась і розповіла йому, що Вільгельм завжди страшенно боявся не лише тарганів, а й павуків, безшумне пересування яких викликало в нього панічний жах. Цей страх переріс у паніку після того, як у камері павук заліз йому у вухо і пробув там кілька днів, безперестанку пересуваючись по барабанній перетинці.