Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Маркіянові Тарас усе пояснив, і той не образився. Він навіть радів, що все так вийшло, бо того дня замість клеїти шпалери, влаштував у кімнаті вологе прибирання, щоби позбутися тютюнового смороду. А наступного дня запросив свою дівчину допомогти йому клеїти шпалери. Вони справді наклеїли кілька смуг, перш ніж опинились у ліжку, а потому дівчина зізналася Маркіянові, що якби він просто запросив її до себе в гуртожиток, вона би нізащо не погодилася, бо це погано би свідчило про її репутацію. А допомогти другові з ремонтом — привід цілком респектабельний.

Люба приїхала до Львова, як і решта сільських дівчат, у хустині, яку знімала з голови, коли автобус минав табличку з написом «Львів», а зав’язувала на зворотному шляху на тому самому місці. У її гардеробі було кілька власноруч сплетених вовняних светрів ядучих рожевих, зелених і червоних кольорів, літній сарафан із вилинялого ситцю, сукня з тієї самої тканини, плісирована спідниця синього кольору та найцінніше — кілька нейлонових блузок. З першої зарплати вона купила собі модну беретку і штапельну спідницю.

Заклопотана власними справами, Софія спершу не зважала на те, як виглядає Люба, лише мовчки вислуховувала її нарікання на те, що жоден порядний львівський хлопець навіть дивитись у її бік не хоче, натомість грубуваті сільські парубки, від чиїх залицянь вона втекла до Львова, чіпляються до неї й тут.

— Ну, але що в цьому дивного, — не витримала одного разу Софія. — Ти ж і далі виглядаєш, як сільська дівчина, так само вбираєшся, відповідно поводишся, — от вони і впізнають у тобі «свою».

— Справді? — щиро здивувалася Люба. — Але ж я так стараюся вбиратися по-міському. От навіть підстриглася за останньою модою і хімічну завивку собі зробила. Тепер мене священик у селі на кожній службі поминає: не може пробачити, що косу обрізала.

Софія усміхнулася. Вона підвела Любу до шафи з одягом і категорично сказала:

— Віднині не купуй нічого, не порадившись зі мною. Потроху я знайду час, і вберемо тебе по-людськи. Тоді сама побачиш.

І справді, не минуло й року, як Люба щасливо вийшла заміж за несміливого студента математики з львівською квартирою, народила дитину, проте не припинила працювати у Софії. Вона приходила тепер разом зі своїм малюком, і коли той трохи підріс, то часто бавився зі старшим на три роки Тарасом. Разом вони стояли й у чергах.

Бабушка Альона померла в Галини на руках. Абсолютно несподівано. На літніх канікулах, коли Галина приїхала до мами з бабушкою трохи на довше, ніж зазвичай. За два дні перед тим бабушці Альоні закортіло оселедця, і вона попросила Галину піти до магазину. Галина пішла, проте в магазині сказали, що оселедці — несвіжі. Наступного дня бабушка знову попросила оселедця. Галина вийшла до магазину, та зустріла подругу і, забувши про все, пішла з нею бавитись у класики. Вони намалювали на асфальті поділений на 10 рівних квадратів (по 5 у кожній половині) прямокутник, написали цифри від 1 до 10 й по черзі кидали наповнену піском круглу бляшанку з-під суничного вазеліну, а самі на одній нозі стрибали до бляшанки і намагалися пересунути «битку» до наступного «класу», не наступивши на лінію між «класами». Галині щастило, вона виграла в подруги раз, потому другий. А після п’ятого спохопилася, що вже пізно, магазин зачинено, а бабушка, мабуть, хвилюється.

Коли Галина повернулася, бабушка якраз розмовляла по телефону з Тамарою Львовною і не помітила спізнення онуки. Галина сказала, що оселедців не було. Наступного дня вранці бабушка Альона вирішила влаштувати прання. Набрала у ванну води, попрала білизну і покликала Галину допомогти порозвішувати. Коли Галина підійшла до бабушки, та якось несподівано зітхнула і попросила провести її до ліжка. Біля самого ліжка вона мовчки осунулася просто Галині на руки. Галина поклала бабушку на ліжко і кинулася телефонувати мамі на роботу. Мама звеліла покласти на чоло бабушці холодний компрес і чекати «швидку». «Швидка» приїхала досить хутко, та все одно вже запізно.

— Тромб, — коротко сказала лікарка і виписала довідку для отримання свідоцтва про смерть.

Галина почувалася наче вві сні, взяла сумку для продуктів, пішла до гастроному на розі, купила оселедця, принесла його додому, поклала в холодильник і, раз у раз відчиняючи дверцята, зазирала туди, ніби сподіваючись, що оселедець зникне, а бабушка Альона, навпаки, підведеться й візьметься командувати всіма, як і раніше.

Потому був похорон. Квітковий запах із труни, запнуті чорними шматами дзеркала, запухлі від сліз сусідки. Ті самі сусідки метушилися по кухні, смажили гори налисників, варили борщ, радилися, скільки купувати горілки. Автобус із чорною смугою завіз усіх на цвинтар, до могили дідуся — маминого батька, котрого Галина ніколи не бачила, — на труну впала перша грудка землі, й ось уже всі повертаються назад, до автобуса, хтось наостанок поправляє перекособочений вінок над могилою. Галина не пригадує, чи вона плакала. Їй здавалося, що все це відбувається не з нею. У школі, коли особливо дошкуляли крики вчителів чи діймання однокласників, вона також подумки відокремлювалася від свого тіла і спостерігала за ним ніби збоку. Це допомагало абстрагуватися від болю та образи.