Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Щороку в день смерті бабушки Альони Галина купуватиме оселедець, ніби намагаючись зі запізненням загладити свою провину і постфактум виконати останню волю покійниці.

Так Галина стала власницею трикімнатної квартири в одній із львівських багатоповерхівок на околиці міста. Квартира належала бабушці Альоні, а та відразу ж після народження внучки склала заповіт, у якому відписала помешкання не доньці, а внучці.

— У цієї дурепи, моєї дочки, можна всьо одібрать, а вона і слова не скаже. Лучче на дитину записать, государство не дасть обідить, — так прокоментувала своє рішення бабушка Альона.

Після того, як батько пішов од них, мама виглядала так, ніби з неї випустили повітря. Її й раніше тиха та непомітна постава тепер, здавалося, хотіла злитися зі стіною, щоби займати якомога менше місця, привертати до себе якомога менше уваги, так ніби кожне звернене до неї слово, кожен погляд щось у неї забирали.

Галина ніколи не була надто близькою з мамою. У їхньому житті цілий простір завжди займала собою бабушка Альона, а Галина та мама здебільшого мовчали.

Мама багато часу проводила на роботі. Вона працювала молодшою лаборанткою на кафедрі психології в університеті. Чомусь так ніколи і не захистилася, продовжуючи отримувати мізерну зарплатню і ризикуючи з кожним наступним скороченням опинитися на вулиці. Та склалося якраз так, що поскорочували всіх тих, хто успішно захистився і претендував на підвищені ставки. Мабуть, мовчазна присутність Аліни була такою малопомітною, що про неї всі забули, звикнувши, як до вазонка в кутку, і вона залишалася працювати в університеті, аж поки звільнилася сама, наприкінці голодних 90-х, аби виїхати на заробітки до Італії, де через кілька років вийшла заміж і нарешті почала почуватися щасливою. Галина з Грицем і з Олесем іноді відвідували Аліну з її чоловіком улітку, дорогою на море.

Галина любила приходити до мами на роботу по обіді, коли пари у студентів закінчувалися й у коридорах і аудиторіях залягала сповнена пилюки та не дуже свіжих запахів тиша, тимчасовість якої аж порипувала у шпарах паркету. Аж хотілося торкнутися рукою до тієї тиші — така затишна і приємна вона була. Тоді з найдальших закапелків старої будівлі поволі виповзала темрява і заповнювала все довкола, ховала в собі пилюку, яка на той час уже осідала на підлогу й уже не кружляла у струменях світла, ховала сторожку тишу, яка ще більше заокруглювалася з настанням темряви, вбираючи в себе всі звуки, навіть стукіт підборів, що завмирав десь на півдорозі.

Галина сідала малювати в кутку кімнати, де мама працювала за друкарською машинкою, підробляючи писанням курсових і дисертацій. Галина малювала вулицю за вікном, накладаючи на незмінне архітектурне тло людські фігурки, які вихоплювала в натовпі дорогою сюди. Галині завжди добре вдавалися такі моментальні портрети. Вона встигала за кілька секунд зловити найдрібніші нюанси обличчя і потому відтворювала його майже з фотографічною точністю. Або дофантазовувала риси, які, на її думку, пасували до цього обличчя.

Їхнє з мамою спілкування завжди складалося більше з мовчання, ніж зі слів. Тільки іноді мама раптом починала розповідати Галині щось із нещодавно прочитаного. Так, ніби намагалася повернутись у ті часи, коли Галина була ще маленька і мама щовечора читала їй перед сном казку, — і то була чи не єдина їхня діяльність, коли обом було цікаво, коли виникав якийсь спільний простір, а не лише залагодження побутових дрібниць: їжа, прання, хвороби, закупи, прибирання.

Ці спільні клопоти не зближували їх, як іноді буває, а навпаки, віддаляли, бо хоч би що і як вони зробили, це завжди не подобалося бабушці Альоні, й Галині було трохи шкода маму, проте водночас мамина мовчазна покора викликала в доньки не співчуття, а роздратування.

— Як ми були ще малі,◦— згадувала бабця Софія. — Мама наша перед святами все стогнала, що того року вже точно ніяких свят робити не буде, бо все страшно дороге, а вона не має сили стільки готувати. Але ми не дуже їй вірили, бо знали, що вона вже давно замовила шинку в Котовича, сальцесон і вуджений язик — у Пшибильського, а краківську ковбасу — в Лінтнера. Телятину завжди купувала в одної і тої самої ліверантки з Клепарівської. Бачили ми, що і муки вже куплено двайцять кіля, і чотири головки пшеворського цукру теж готові до печива у комірчині. Всі решта «дрібниці» ми купували з мамою в Народній торгівлі на Ринку.

Галина знайшла навіть один такий список, який випадково залежався в зошиті з рецептами і в якому чиєюсь дитячою рукою було виведено: «Мигдалі звичайні і гіркі, чорні родзинки з зернятками, мадярське повидло, цукати, волоські оріхи, мак, дріжджі Мавтнера, ванілій, шафран, гвоздики, олива, оцет, муштарда».

— Паска починалася з поклонів, які треба було відбути на середу п’ятого тижня Великого посту. Ми, діти, змагалися, хто відіб’є більше поклонів, і наввипередки бігли вдосвіта до церкви. То все було ще ранньої весни, вулиці замерзлі, всюди сніг, темно і холодно, але всім уже хочеться свята і тепла. Потому, за обіднім столом, хвалилися, хто відбив більше поклонів. Далі була Квітна неділя, або, як тепер кажуть, Вербна. І всі ходили з великими в’язанками лози, які ще називали «шутками» чи «бочками», били одне одного і примовляли: «Не я б’ю, лоза б’є, віднині за тиждень Великдень!». Мама все казала мені купувати лозу в пань, які опікувались інвалідами і все зароблене віддавали для їхніх потреб. Я ходила до церкви Юра, щоби знайти тих пань. Посвячені лози закладали за образи, а минулорічні — спалювали. Мама і служниця починали місити тісто у Велику середу, але