Ахмед Салман Рушді - Лука і вогонь життя

Перістані, себто в Країні Уявних Істот, вночі виповзають велетні-людожери, або ж бгутти, й намагаються викрасти сплячих пері[4]. У Місті Снів, себто у Хвабі, вночі оживають сни всіх його мешканців, тож на вулицях зав’язуються любовні романи, починаються сварки, з’являються чудовиська, жахи, радість; так, усім цим і повняться темні вулички цих місцин, а іноді ваш сон під кінець ночі перестрибує в голову когось іншого, тоді ж бо як сон з тієї іншої голови може закінчитися, хай би яким це здавалося парадоксальним, у вашій голові. А в Країні Видр, як розповідала Сорая Луці, після заходу сонця й до самого світанку всі поводяться якомога нечемніше, бурхливіше і брутальніше. Видри дуже багато їдять, дуже багато п’ють, а тоді ще й крадуть автомобілі своїх найкращих друзів, ображають своїх бабусь і кидають камінням у бронзове обличчя статуї Першого короля країни Видр, увіковіченого на коні, що стає на диби, біля воріт палацу.

— Ми поводимося негоже, так, це правда, — зітхнула вона, — але в душі ми добрі.

Ніч на Роздоріжжі Трильйона й Однієї Стежки була спокійною до моторошності. Жоден кажан не пролетів на тлі повного місяця, жоден ельф не шмигнув у кущах, жодна меґера не таїлася, аби перетворити сумирного подорожнього на камінь. Німа тиша було просто страхітливою. Жоден цвіркун не цвіркотів, не лунав жоден голос над водою, жодна тварина не блукала в пошуках їжі. Сорая, побачивши, що довколишній спокій дещо вибив Луку з колії, намагалася впорснути в обстановку трохи нормальності.

— Допоможи мені скласти килим, — скомандувала вона і цілком по-видрівському додала: — Якщо тільки руки ростуть у тебе звідки треба і ти не забув, що таке ввічливість.

Вони спустили «Арґо» на Річку й зійшли на його облавок. Птахам Пам’яті вже не потрібно було його тягти, бо із цим завданням легко міг упоратися Решам. Але навіть чарівний килим радів кількагодинному перепочинку, коли Сорая на палубі «Арґо» заходилася складати його на ніч. Лука взявся за кінці шовкової тканини і виконував її накази, а тоді, на своє превелике здивування, побачив, як килим складався, складався, складався, наче повітряний. Нарешті він склався у прямокутник не більший за носову хустинку, і всі предмети, що були на ньому, зникли.

— Ось так, — промовила Сорая, кладучи килим у кишеню. — Дякую, Луко, — а тоді схаменулася й додала: — Проте я могла й сама впоратися.

Звірі вже спали. Ніхтотато, який ніколи не спав, поводився по-людському, наче сильно втомившись, відпочивав: присів напочіпки на носі «Арґо», обхопив руками ноги, а голову опустив на коліна, так і не знявши капелюха-панами. Лука зрозумів, що його татові полегшало, бо Ніхтотато став трохи прозорішим, ніж напередодні. «Ось чого він такий утомлений, — подумав Лука. — Що здоровіший мій тато, то слабший цей Ніхтотато».

Лука добре знав, що не слід покладати надто великі сподівання на таку щасливу переміну. Він не раз чув, як хворі люди спочатку почуваються ліпше, а тоді приходять до своєї… до свого кінця… Він також був дуже втомленим, але такої розкоші як сон не міг собі дозволити.

— Ми пливемо далі, — сказав він Сораї. — Чому всі поводяться так, наче час не підпирає нас?

На небі з’явилися зорі й розпочали танець, який танцювали тієї ночі, коли заснув Рашид, а Лука не міг визначити, добрий це знак чи лихий.

— Пливімо далі, — просив він. Підійшла Сорая, обійняла його аж ніяк не зневажливо — і за мить він уже спав у неї на руках.

Лука прокинувся рано-вранці ще до світанку, але був не першим, хто розплющив очі. Птахи Пам’яті й звірі все ще спали, проте Ніхтотато нервово ходив туди й назад («Добрий чи недобрий це знак», — думав Лука). Сорая дивилася кудись далеко за небокрай, і Лука, якби не знав про її безстрашність, сказав би, що вона чогось боїться. Він підійшов до неї, і вона чомусь взяла й потиснула йому руку.

— У чому річ? — запитав він, а вона лишень захитала головою, нічого не кажучи. А тоді тихим голосом промовила:

— Мені не треба було сюди тебе привозити. Не для тебе це місце.

Лука нетерпляче відповів:

— Усе гаразд. Уже недалеко. Залишилося тільки знайти кнопку збереження.

— А тоді що? — запитала Сорая.

— А тоді, — і тут Лука затнувся, — ми пройдемо наступний рівень.

— Я ж тебе попереджала, що килим не зможе пролетіти крізь Великі Кільця Вогню, — сказала Сорая. — А Чарівне Серце й усе інше, що тобі так потрібне, розташоване за Великими Кільцями. Всі наші старання намарно. Добре, що ми хоч сюди дісталися. Я мушу забрати тебе назад.

— А ці Кільця Вогню… — почав було Лука.

— Навіть не питай, — відповіла вона, — вони — велетенські й непрохідні, от і все. Гросмейстер подбав.

— А коли ти сказала Гросмейстер…

— Це неможливо, — вже вибухнула вона, і на її очах з’явилися сльози. — Шкода, але це не під силу нікому.

Ніхтотато ж мовчав довший час, однак тут надумав утрутитися:

— У такому разі, — сказав він, — хай хлопець сам переконається. До того ж він має шістсот п’ятнадцять життів і ще одне. А ще собаку й ведмедя.

Сорая вже було розкрила рота, щоб заперечити, проте Лука заметушився на палубі «Арґо»:

— Вставайте! Вставайте! —