Ахмед Салман Рушді - Лука і вогонь життя

— Ти хочеш сказати, що ти обіцяла мені перестрибнути через чотири рівні, але не була впевнена щодо останнього рівня? Але ж ми навіть не зберегли пройденого шляху, і якщо тобі не вдасться пройти цей рівень, то ми пропали, нам доведеться проходити останні два рівні заново?…

Образцеса не звикла до критики, її обличчя спалахнуло, між нею та Лукою могла виникнути справжня сварка, якби хтось не закашляв, прочищаючи горло, що й відвернуло їх від суперечки. Пролунало пирхання — і вони сердито обернулися в протилежний одне від одного бік, аби побачити, що відбувається.

— Даруйте мені, — пирхнув Слоно-Качка, — а чи не забули ви чого важливішого?

— Чи когось важливішого? — промовив Слоно-Селезень. — Фактично, когось двох важливіших.

— Нас, — пояснив Слоно-Селезень.

— Хто ми такі? — допитувався Слоно-Селезень. — Ми ж не шпалери у вітальні, а уславлені Птахи Пам’яті у Світі Чарів?

— Може, ми назва страви «Море-Суша» в меню? — не вгавала Слоно-Качка, кинувши спопеляючий погляд в сторону Ніхтотата. — А чи, може, ми провели все своє життя, плаваючи і ловлячи Рибоверті в Річці Часу…

— … п’ючи з Річки Часу, читаючи Річку Часу…

— … і в підсумку знаємо Річку Часу, як рідну Маму, якою, до певної міри, вона і є, в будь-якому разі знаємо її значно краще, ніж якась там Образцеса з Країни Видр, якою Річка навіть не протікає?

— Хочу сказати, — завершив Слоно-Селезень з тріумфом, — якщо ми не зможемо відрізнити справжню Річку від цих Трильйонів Підробок, то ніхто, дорогенькі, не зможе.

— Тоді будь ласка, — промовила Сорая до Луки, зухвало приписуючи собі всі заслуги. — Я ж бо сказала, що про все подбаю.

Лука вирішив не суперечити їй. Зрештою, килим належить їй.

Слонячий хобот — незвичайний орган. Він може занюхати воду ще за десятки миль. Він буквально відчуває небезпеку, може навіть визначити, добра чи зла людина наближається, він також чує страх. Він відрізняє запахи на величезних відстанях: запахи рідних і друзів, а також солодкий запах дому.

— Опусти нас донизу, — сказав Слоно-Селезень, і летючий килим, знову розширившись до більших розмірів, полетів униз до лабіринту водних шляхів. Обидва Слоно-Птахи стояли попереду з хоботами, піднятими високо вгору, але зігнутими донизу на кінчиках. Лука бачив, як рівночасно сіпалися кінчики: ліворуч, праворуч і знову ліворуч. Здавалося, хоботи танцюють один з одним. Чи насправді вони могли занюхати Річку Часу серед стількох інших запахів, які, поза сумнівом, вводили їх в оману?

Під час танцю хоботів Слоно-Птахів їхні вуха також напружено працювали, відстовбурчувалися і слухали шепіт Річки. Рухома вода не мовчить. Струмки жебонять, потоки торохтять, а велика, повільна річка говорить про поважніші речі. Великі річки розмовляють на низьких частотах, надто низьких для людського вуха, надто низьких навіть для собачого вуха, аби розібрати її слова; а от Річка Часу розповідає свої історії на найнижчих частотах, і лишень вуха слонів можуть почути її пісню. Очі Слоно-Птахів були заплющені. Слонячі очі — маленькі й сухі — далеко не бачать. У пошуках Річки Часу зір їм був непотрібен.

Минав час. Летючий килим проносився над Роздоріжжям Трильйона й Однієї Стежки, повертаючи то в один, то в інший бік. Сідало сонце. Всі були голодними й спраглими, аж тут скриня Сораї видала безліч закусок і напоїв. «Добре, що хоч Слоно-Птахи мають пташиний апетит, а не слонячий, — подумав Лука, — бо слони їдять безперестанку, тож могли спорожнити навіть Образцесину скриню». Подовшали вечірні тіні. Слоно-Птахи мовчали. З настанням ночі у Луки надія ледь жевріла. Ось так, може, й закінчаться його пригоди, коли всі його сподівання підуть на дно у водному лабіринті. Може…

— Сюди! — вигукнула Слоно-Качка, а Слоно-Селезень підтвердив:

— Однозначно сюди, за якихось три милі.

Лука швидко постав між ними. Їхні хоботи випрямилися, показуючи напрямок. Килим знизився над Роздоріжжям, а тоді додав швидкості. Під ними миготіли дерева, кущі й річки. А тоді раптом Слоно-Качка вигукнула:

— Стоп! — і вони були на місці.

Уже сутеніло, і Лука не міг зрозуміти, чим ця річка відрізнялася від інших, але в глибині душі дуже сподівався, що Птахи Пам’яті мали рацію.

— Ще нижче, — сказав Слоно-Селезень. — Для певності нам треба її помацати.

Килим знижувався і знижувався, аж поки не завис на водною гладдю. Слоно-Качка занурила кінець свого хобота у річку і за мить переможно його вийняла.

— Авжеж! — вигукнула вона, і з криками радості обидва Слоно-Птахи зістрибнули з летючого килима у віднайдену Річку Часу.

— Ми дома! — кричали вони. — Жодних сумнівів! Саме так!

Вони оббризкали одне одного струменями річкової води й одразу втихомирилися. Річка Часу заслуговує на дбайливе поводження з нею. Це тобі не іграшка.

— Упевнений, — промовив Слоно-Селезень, — на сто відсотків. — Він злегка вклонився. Собака Ведмідь, який також дуже пишався своїм носом, просто був уражений і, мабуть, трохи засоромлений, що це не він знайшов Річку. Ведмідь Собака також був уражений і збентежений, сердився й не вітав Птахів Пам’яті. Ніхтотато, здавалося, заглибився в свої думки й мовчав.

— Дякую вам пані і панове, тварини зі звичайними носами, а також надприродні особи, які, правду кажучи, трохи страшнуваті, — досить красномовно висловився Слоно-Селезень. — Дуже вам дякую. Аплодувати не треба.

У певних місцях ніч у Світі Чарів може бути навіть жвавішою, ніж день. У