Скотт Ферріс - Інґа

раду з інтригами Джо, регулярно надовго виїжджаючи з дому. Коли вона готувалася до тритижневого вояжу до Каліфорнії без сім’ї, шестирічний Джек запротестував: «Що діється! Ти ж чудова мама і не поїдеш, лишивши дітей самих»{253}.

Але і вдома Роуз трималася від дітей на віддалі. Вона сповідувала популярну тоді філософію виховання, згідно з якою батькам варто було уникати проявів любові до дітей. «Моя мати ніколи не обіймала мене… ніколи!» — одного разу вигукнув Джек, і додав, що вона також ніколи не казала, що любить його{254}. Замість цього Роуз проявляла себе «жорсткою, твердою, педантичною до дрібниць, з пунктиком щодо охайності, порядку і благопристойності», — розповідав Кеннеді другові Лему Біллінґсу. Чак Сполдінґ називав Роуз «холодною і відстороненою», а Джек, зазвичай не договорюючи, публічно визнавав, що мати була «дещо віддаленою», і звинувачував в цьому її побожність{255}.

Його бентежило те, з чого, власне, складалася інтимність. Він ганявся за жінками задля здійснення найінтимнішого з фізичних актів, але вони зізнавалися, що він дуже рідко цілував їх у процесі. «Секс був для нього чимось, що треба зробити, а не тим, чим треба займатися», — сказала одна з них. — І ніжні довгі обійми у цей план не входили»{256}.

Здається, Джек скептично ставився навіть до добрих рис Роуз, які вона уособлювала як жінка. Він дякував матері за заохочення до читання, а та пишалася своєю суворою монастирською освітою. Однак, коли Джек став президентом, попри жіночий рух, що саме набирав обертів, на вищі урядові пости він призначив на третину менше жінок, аніж це робили Трумен чи Ейзенхауер{257}. Британська економістка Барбара Уорд, одна з небагатьох жінок, до чиїх порад Кеннеді ставився серйозно, погоджувалася, що «Президент Кеннеді… не надто любив високоосвічених жінок»{258}.

Третім відзначеним біографами фактором, який пояснював поверхове ставлення Джека до жінок і сексу, було його передчуття ранньої смерті. Відтоді, як у три роки ледь не помер від скарлатини, і до вбивства через 43 роки, Джек страждав від величезної кількості хвороб.

Його тричі соборували, перш ніж він став президентом. У 1947 році у нього, тридцятирічного, діагностували хворобу Аддісона і сказали, що йому пощастить, якщо проживе ще десять років. Коли письменниця Марґарет Койт висловила розчарування від того, що Джек намагався звабити її на першому ж побаченні, і спитала, куди він так поспішає, той відповів: «Але ж я не можу чекати. Я мушу мати все, що хочу. Розумієш, в мене немає часу»{259}.

Підлітком він неймовірно довго лежав у різних клініках, пройшов купу принизливих оглядів і лікувань, поки спантеличені лікарі гадали, що з ним не так. На щастя для Джека, у нього був незвичний друг, якому міг він повіряти свої страхи і турботи під маскою підліткового гумору. Цим другом став його однокласник і сусід по кімнаті у школі Чоут, Лем Біллінґс. Між ними майже не існувало секретів. У листі з клініки Майо Джек написав Біллінґсу, що за три дні йому поставили вісімнадцять клізм і він схуд майже на чотири кілограми, доки лікарі штрикали його, шукаючи ключі до розуміння хвороби. «Моя бідолашна задрипана пряма кишка має до мене купу претензій», — писав сімнадцятирічний Джек своєму сусідові{260}.

Біллінґс цінував ці листи не лише за їхні грубі жарти, а й тому, що любив Джека. Він до нестями закохався в Джека на якийсь час, але не наважувався відкрити свої почуття, побоюючись, що вони залишаться без відповіді. Відколи він почав отримувати від Джека дуже особисті листи із подробицями його фізичного стану, то, вочевидь, сприйняв це як доказ, що їхня персональна інтимність може перерости у фізичну.

За традицією Чоута, що не було рідкістю в школі для хлопчиків, Біллінґс написав Джекові листа на туалетному папері — своєрідному натяку на сексуальну зацікавленість в іншому хлопцеві (таке визнання можна було легко знищити). Джек одразу ж написав відповідь: «Будь ласка, більше не пиши мені на туалетному папері. Я не такий хлопець»{261}.

Цікаво, що попри всю притаманну 1930-м ворожість до гомосексуальності, він не припинив дружити з Біллінґсом. До Інґи, крім сестри Кік, Джека майже ніхто не любив безумовно. І насамперед його батьки, які дали зрозуміти своїм дітям, що любов до них залежить від їхніх поведінки і досягнень. Тож Джек не збирався кидати таку рідкісну людину, якій час від часу міг би відкриватися. Він удав, що спроби Біллінґса просто не існувало.

Доброта Джека до Лема ще більше гідна похвали, оскільки пропозиція сексу від іншого чоловіка могла виявитися для нього дуже болючою, адже він вважав свої постійні проблеми зі здоров’ям ознакою жіночності й намагався це приховати надмірною бравадою. Через хворобу він усе ще мав надто малу вагу (у п’ятнадцять важив лише 53 кілограми), а тому не міг вирізнитися і довести свою маскулінність на футбольному полі. (Радник Кеннеді якось сказав, що Джек «радше став би нападником у професійній футбольній команді, аніж президентом»{262}). Посередній у спорті, він використовував секс як альтернативну фізичну активність, яка б доводила його мужність.

А четверта причина, через яку Джек захоплювався звабленням і перемогами в ліжку, полягала в тому, що він і справді був у цьому вправним. Ще малою, хворобливою і часто самотньою дитиною він зрозумів, що жінки (не його мати) бажали стати для нього мамами. «Напевно, Джек — наймиліший маленький хлопчик, якого я коли-небудь бачила», — розчулювалася одна з медсестер, що доглядала за ним під час його частих відвідин шпиталів. Вона так сумувала за хлопцем після його виписки, що написала родині Кеннеді з проханням вислати його фотографію{263}.

Підлітком Джек