Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Я тяжко переживала його смерть, бо це була дуже хороша людина. Він залишив по собі двох синів. І я досі не можу змиритися, що його немає. А на передовій пішли втрати одна за одною — того привезли, іншого… Тільки змиряєшся з однією смертю, як знову хтось гине. Спершу був розпач, нерозуміння — чому вони гинуть, що буде далі? Це невимовно тяжко було. Коли останній раз привезли двох загиблих хлопців з розвідки, я піймала себе на тому, що от ми прощалися, а в мене вже ані сліз, ні емоцій. Я зайшла до себе в кімнату і просто сиділа. Це, мабуть, найстрашніше на війні — втрата емоцій, коли ти вже не плачеш, нічого не відчуваєш. Ну війна… тут постійно хтось вмирає і вмиратиме… завтра нових привезуть… І от настає якесь отупіння, і ти нічого не відчуваєш. Просто починаєш сприймати смерть як норму. В аеропорту залишилося багато наших хлопців…

Страх… Найстрашніше, коли тихо. Тихо, і ти не знаєш, що зараз буде. Коли десь перестрілки і ти більш-менш орієнтуєшся, де й що відбувається, легше. А коли тиша, тривала така тиша, і ти ходиш, мов струна натягнута, і нервуєш: що буде зараз, за секунду, до чого вони готуються, що зараз буде…

У Пісках була церква, і під нею — ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було.

Іншим разом уночі їхали в Піски й потрапили під обстріл з «утьоса» (різновид кулемета. — Авт.). Обстріляли наші машини, їх три їхало. Ми встигли вистрибнути. Нас десятеро. Поблизу жодного дерева. Лежимо серед поля, як велика пляма. Щойно хтось підіймає голову — стріляють. Я лежала й молилася, щоб вони не вдарили з міни, бо прицілитись у таку велику пляму було дуже легко. Телефони не працювали, а рації в машині залишилися. Хлопці накривали мене собою, щоб не було світла видно від мобільного, а я дзвонила, намагалася викликати підмогу. Потім зорієнтувалася, що поряд позиція «Небо», а ще моя колишня позиція — «Більярдна», житловий будинок. Хлопці запропонували повзти, але я згадала, що там розтяжки розставляли, тож ми могли просто підірватися на власних гранатах. Мені таки вдалося зв’язатися з командиром, а йому вже — з хлопцями з позиції, з того будинку. Хлопці гукнули, що повзти там можна. І так ми спершу повзком, потім перебіжками доскочили до тієї позиції, потім до іншої, і так дійшли до своєї.

Крутим був Новий рік на передовій. З 2014-го на 2015-й. Ми були в очікуванні. Напередодні приїхали волонтери, привезли нам мандарини, фрукти, подаруночки, навіть шампанське. Хлопці переодяглись у дідів морозів. У нас була біла термобілизна і балаклави білі, великих розмірів, а я була худа, і вона на мені сиділа як плаття — аж за коліно. Я одягла ту білизну, балаклаву як шапку і була Снігуронькою. Ми ходили по позиціях і вітали хлопців. Це було прикольно: хтось олів’є нарізає, хтось поряд «лєнти» набиває, і все це — під запах мандаринів і новорічні пісні. Ми очікували, що вони нас будуть «вітати», і то серйозно. У них же Новий рік на годину раніше настає. Але вони, видно, так за годину «відсвяткували», що коли наш настав, їм уже було не до війни.

З деякими хлопцями ми вже поріднилися, стали кумами один в одного. В мене є кум «Анархіст». Якось ми в Пісках на кухні сиділи, і волонтери привезли пакунок листів і малюнків від дітей. І скрізь, де були вказані телефони, він дзвонив дитині чи мамі, передавав привіт, дякував. Говорив, щоб не переживали, що ми захистимо. Малюнки ми розвішували в кімнаті, поробки, браслетки носили, ними сплетені.

У мене кітель був мого загиблого в аеропорту друга — Святослава Горбенка (позивний «Скельд»). Він тільки приїхав до нас на базу, і треба було людей відправляти в аеропорт, але я його не відпускала, бо він іще не мав достатнього вишколу для такої точки. «Скельд» був дуже мужній, він в аеропорт рвався просто. Я категорично сказала: «Ні, ти нікуди не поїдеш». Наступного вечора група мала вирушати в ДАП, а я їхала вранці у відпустку додому. Вранці Святослав підійшов, зняв свій кітель, одягнув на мене, обійняв і сказав: «Марго, я таки поїду». Я посадила його і кажу: «Давай ти спершу поїдеш у Піски, освоїшся, навчишся орієнтуватися, що звідки стріляє. А потім поїдеш в аеропорт, добре?» Він сказав: «Добре», — але я розумію, що він уже тоді зі мною прощався.

Коли я повернулася на базу, подзвонили мої бійці й сказали, що «Скельда» більше немає. Це був шок. Я не знала, що він в аеропорту і не дотримав обіцянки. 19 років йому було, зовсім молодий, усе йому цікаво… Він мені був як молодший брат. Я тільки зайшла в роту, і один з наших бійців — сидить за столом, сльози течуть — каже мені: «Тобі від Святослава привіт». Він розповів мені все: як «Скельд» поїхав в аеропорт, як він там пробув десь із тиждень. Я той кітель ношу досі — на ньому всі мої нагороди. І в ньому був дитячий віршик у кишені, з намальованим янголятком…

Ми з ним попрощалися і повезли його в Київ ховати. Хлопці вже