Енді Вір - Марсіянин

Соджорнера. З ним наче усе гаразд. Ззовні немає ніяких пошкоджень. Не схоже, що сонячне світло щось спалило у ньому. Щільний шар марсіянського бруду, що вкривав його, захистив від довготривалого сонячного опромінення.

Можливо ви гадаєте, що Соджорнер ні до чого мені. Він не може зв’язатись з Землею. То нащо мені турбуватись через нього?

Тому що у нього багато рухомих частин.

Якщо я налагоджу контакт з НАСА, я зможу говорити до них тримаючи аркуш з текстом перед камерою Лендера. Та як вони говоритимуть до мене ? Єдині рухомі частини Лендера - це потужна антена (котра повинна буде лишатись спрямованою на Землю) і кран з камерою. Ми вимушені будемо розробити систему, за якою НАСА повертатиме камеру щоб говорити. Це було б повільно до болю.

Але у Соджорнера є шість незалежних коліс, котрі можуть досить швидко обертатись. Буде значно простіше спілкуватись через них. Якщо не буде кращого виходу, я намалюю букви на колесах і поставлю люстро перед його камерою. НАСА усе зрозуміє і почне писати мені.

Це працюватиме, тільки якщо я змушу діяти радіо Лендера.

Час відпочити. Завтра у мене буде багато важкої праці. То ж треба набратись сили.

Журнал: Сол 83

Боже, як усе болить.

Але іншого шляху запхати Лендера на дах не було.

Я зпудував рампу із каміння і піску. Просто як древні єгиптяни.

І якщо щось і є у Долині Арес, то це каміння!

Спочатку я експериментував з кутом нахилу. Наклав купу каміння біля Лендера, витягнув на неї його, потім назад униз. Потім зробив нахил крутішим. З’ясував, що можна робити кут у 30 градусів. Але не більше. Я може впустити Лендера. і він покотиться донизу.

Дах ровера більш ніж на 2 метри вище долу. То ж мені потрібна рампа майже 4 метри у довжину. Було досить роботи.

З першими каменями було просто. Потім вони почали видаватись важчими і важчими. Важка фізична праця у скафандрі - це катування. Усе потребує більше зусиль, бо ви увесь час носити на собі 20 кг скафандра, а ваші рухи обмежені. Я починав задихуватись через 20 хвилин.

Тому я схитрував. Я збільшив відсоток кисню у суміші. Це значно помогло. Та мабуть не варто до цього звикати. А ще я не спітнів. Скафандр пропускає тепло швидше ніж я встигаю його виробляти. Терпимою температуру підтримую система опалення. Моя фізична праця лише означала, що скафандрові не доведеться нагрівати себе так сильно, як раніше.

Після кількох годин конячих зусиль я нарешті збудував рампу. Нічого більшого ніж купа каміння перед ровером, але вона сягала даху.

Я спочатку потупцював по рампі туди-сюди, щоб переконатись у її стійкості, відтак витягнув нагору Лендера. Все пройшло дивовижно добре.

Я сяяв усмішкою, коли прив’язував до свого місця Лендера. Перевірив, що він добре тримається і навіть склав сонячні стільники у один великий стос (чого ж не скористатись пандусом?).

Та потім мене осяяло. Рампа повалиться, коли я від’їду, і може пошкодити колеса чи підвіску. Довелось розбирати рампу, щоб цього не сталось.

Ех.

Розбирати рампу було легше ніж накладати. Не треба було обережно вкладати кожен камінець, щоб він не гойдався. Я просто розкидав їх куди бачив. Знадобилась всього лише година.

І ось я закінчив!

Завтра я поїду додому зі своїм новим 100-кілограмовим зламаним радіо.

Розділ 10
Журнал: Сол 90

Сім днів після Патфайндера, і на сім днів ближче до домівки.

Як я і сподівався, мої сліди допомогли повернутись до Долини Ллюїс. Потім були чотири Соли легкого кермування. Горби ліворуч від мене не дозволяли заблудити, а поверхня була рівною.

Та усе добре колись закінчується. Нині я знову на Ацидалійській рівнини. Мої сліди давно здиміли. Минуло 16 днів відтоді, як я був тут востаннє. Навіть помірна погода замела би їх за такий час.

На шляху від дому я мав робити купки камінців на кожному місці відпочинку. На такій рівній місцині їх би було видно на кілометри.

З іншого боку, як згадаю побудову рампи… тьху!

Отже, я знову блукач у пустелі, який користується Фобосом для навігації і надіється не надто схибити. Мені лише треба наблизитись до Габу на 40 км, і я уздрю маяк.

Налаштований я оптимістично. Вперше я думаю, що можу вибратись з цієї планети живим. Маючи це на думці, я збираю зразки каміння і ґрунту кожного разу, як роблю ПЧД.

Спочатку, я вирішив, що це мій обов’язок. Якщо я врятуюсь, геологи обожнюватимуть мене за це. Та потім це почало перетворюватись на розвагу. Тепер, коли кермую, я не можу дочекатись того простого дійства збирання каміння у торби.

Мені просто приємно бути знову астронавтом. От і все. Не вимушеним фермером, не інженером-електриком, не водієм вантажівки. Просто астронавтом. Я роблю, що роблять астронавти. Я сумував без цього.

Журнал: Сол 92

Сьогодні я вловив на дві секунди сигнал маяка з Габу, і потім загубив його. Та це хороший знак. Я рухався останні два дні дуже приблизно на північ-північний захід. Певно мені до Габу ще добрих 100 км,