Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

в Москві, щоб доказати, що в мене не було ненависти до російського народу і його літератури. Подаю цей факт, як дуже характеристичний для ментальности слідчих НКВД, які є головною силою й опорою комуністичного режиму в СССР, що виступає в широкому світі так часто під маскою «інтернаціоналізму».

Почав я цей розділ від жидів і доводиться його кінчити жидами. А саме недавно (кінець 1949 р.) читав я в репортажі американського кореспондента Йосифа Нюмена в «Ню Йорк Геральд Трибюн» про те, що восени 1948 р. відбулася в Москві недозволена публична демонстрація. На жидівський новий рік зібралися жиди перед московською синагогою, щоб привітати членів посольства держави Ізраїль під проводом п-і Ґолди Маєрсон. І вона, і інші члени ізраїльської місії були здивовані величезною масою жидів, що прибули для їх привітання. Жінки й чоловіки серед несамовитого плачу благали: Ми все життя чекали на вас. До Ізраїля! Завтра поїдемо до Єрусалиму… Порядкові з великим трудом провели членів до середини синагоги. А після богослужения прийшло до нових маніфестацій на вулиці. Сотки жидів товаришили делегації Ізраїля до готелю «Метрополь», де вона затрималась.

В кілька тижнів пізніше, в дні свята поєднання (Йомкіпур), маніфестації повторилися знову. А після того почалися репресії, бо володарі Кремля побачили в них не то нельояльність супроти СССР, а просто державну зраду.

Насамперед арештовано групу жидів як організаторів тих «демонстрацій», а після того пішли арешти «в ширших розмірах». Разом з тим замкнено дві друкарні з жидівськими черенками в Москві, де виходив жидівський часопис та літературні твори в жидівській мові. Зліквідовано теж бюра протифашистівського жидівського комітету, бо, мовляв, він виконав своє завдання в часі війни, але сьогодні його толерувати не можна, бо він є осередком, що давав змогу жидам контактуватися з закордоном. А потім ізольовано цілковито російських жидів від дипльоматичного представництва держави Ізраїль, як це зрештою зроблено давно з усіми дипльоматичними представниками в Москві. Вкінці почалась на всіх теренах Совєтського Союзу пресова нагінка на жидівських письменників, учених, музиків, режисерів і т. д. під притокою, що вони «безвітчизняні космополітичні бастарди», при чому що найбільш характеристичне — їх попередні жидівські прізвища уміщувано поруч прийнятих ними прізвищ російських, щоб їх ще більше компромітувати. Таким робом поведено урядову пропаганду, яка ще більше скріпила такі питомі росіянам протижидівські настрої і почування.

Тут аж проситься згадати, що жиди в своїй масі дійшли по різних сумних досвідах до того, що зненавиділи большевизм і не хотіли бути під його владою. Це показалося найкраще при відвороті червоної армії з наших земель у червні-липні-серпні-вересні 1941 року.

Тоді не тільки на західно-українських землях, але й на землях за Збручем залишилися сотні тисяч жидів, чекаючи на німців, хоч знали, яким «приятелем» їх е Гітлер та його режим. Псе ж таки думали, що заживуть кращим життям, як під совєтською владою. Перерахувалися, як зрештою не вони одні у світі, бо німці зліквідували їх всіх поголовно.

При кінці скажу ще кілька слів про свої розмови з вязнем-жидом, що втік був з Біробіджану і попався теж на Лубянку. Біробіджан — це ніби жидівська держава в СССР, а радше автономний край, що його утворено у глибині Сибіру ще в 1924 р. Це країна багниста, тисячі кілометрів віддалена від більших культурних центрів, з населенням до 100 тисяч душ, при чому жиди становили там всього 25%. Життєві умовини в Біробіджані дуже важкі, тому жиди, що з початку повірили в свою жидівську республіку Біробіджан і до неї горнулися, стали з часом масово звідти втікати, бо не хотіли працювати там по 12 і більше годин по фабриках і колгоспах. До того влада переводила там одну «чистку» за другою, при чому всі жиди-основники «держави Біробіджан» були зліквідовані або засуджені на довгі роки примусової праці в концентраційних таборах, як небезпечні «троцькісти». По закінченні недавньої війни совєтська влада виселила до Біробіджану — як про це писала совєтська преса багато жидів зі своїх європейських теренів, а головно з України. Але нема ніякого сумніву, що всі ті жиди, якби тільки могли, покинули б дуже радо свою «жидівську державу» і дали б багато за тс, щоб могти вийти не тільки з Біробіджану, а взагалі за межі Совєтського Союзу.

Автім такі бажання мають не тільки підсоветські жиди. При нагоді одної дискусії почув я ще в перших місяцях мого увязнення думку від співвязнів, яка мене тоді просто приголомшила: Коли б так Совєтський Союз — казали вони отворив свої границі, то вже до кількох днів його територію покинула б більшість його населення… Так солодко живеться всім народам під сонцем Сталінської конституції!

В КАМЕРІ Ч. 13

Інженер-винахідник Мясоедов. — Вязень, що виправдував усі ходи совєтського режиму. — Колишній кочегар інженером. — Чого хотіли від лікаря польської армії Табідзе. — Що оповідав редактор «Ленінградської Правди». — Як дістався на Лубянку сільський хлопчина з Холмщини Михайло Бабенчук. — Які новини приніс він запротореним. — Дещо про те, як живе робітник у державі «пролетарській», і як у державі «буржуазній».

Точно 1-го липня 1940 р. дістав я від дижурного сторожа наказ зібрати свої речі. Коли я вийшов з ними з камери ч. 14 на коридор, мене пхнули зараз же в сусідню камеру ч. 13. В цій камері побув я недовго, всього 2 і пів місяця, і за той час пізнав знову кількох цікавих людей, що про них розповім ширше в цьому розділі споминів.

З цих вязнів замітний був передовсім інженер-винахідник Мясоедов, що, хоч зовсім зрусифікований, почував свою приналежність до народу мордва. (Мордва, мордвини — це східно-фінське племя, згадуване ще в наших літописах. По статистиці з 1926 р. було всіх мордвин 1, 340. 000 і живуть вони над середущою Волгою. Діляться на кілька племен, з яких каратаї отатарились, а герюхани обмосковились). Мясоедов був під слідством уже довгі місяці; за що, ми в камері не знали. Одного разу, вернувшись зі слідства, заповів він, що дістане дозвіл писати тут, у тюрмі, наукову працю. І справді вже з найближчого дня його стали викликати в означених годинах до «боксу», де він діставав чорнило й напір і писав свою працю. Перед поворотом до камери він мусів віддати картки записані й чисті, з яких мусів докладно вирахуватися, після чого у нього переводили докладну ревізію щоб, бува, не забрав зі собою до камери кусника білого паперу.

Другим вязнем, що