Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Бенні не хоче зі мною бачитися.

Тут усі показують фотографії своїх дітей, щойно поговорю з кимось довше двох хвилин, як з’являються ці фото. В їхніх гаманцях одинакові вицвілі зображення, нових знімків ні в кого нема, а ті, що є, настільки схожі між собою, що часом я думаю, ніби на всіх них одна й та сама дитина, ті самі сповнені надії очі, що вдивляються у світло фотокамери. Деякі фотографії виглядають старими, чорно-білими, з пожмаканими кутами. Ніби зображення були свідченням чогось. Він каже, що тут нічого не вдієш.

— Коли є дитина, ти більше не викликаєш підозри, з дитиною ти такий, як інші. Навіть якщо це просто стара потерта фотокартка.

— Чому він не хоче бачитися з тобою? — питаю.

— Він думає, що я погано ставився до його мами.

— А так і було?

Сміючись він відповідає, що часом було, і що він залюбки зустрівся б зі мною ще. З-під його сорочки видно контури старої жінки, бліде татуювання, яке так само могло би бути тінню біля його серця. Коли він іде, я засинаю на лавці.

Вікно в Їмовій кімнаті раз у раз грюкає від вітру, відбиток його тіла на простирадлі, ніби на піску, але в кімнаті нікого нема. Я стою біля прочиненого вікна, дивлюсь на чоловіка на галявині, який женеться за жінкою. Щось не так із цією будівлею — здається, ніби тут, усередині, сходяться всі перспективи, спочатку мені не видно, що це вона з Едвардом, я бачу лише незнайому жінку, що виринає поміж дерев у розстебнутому плащі, позаду неї чоловік. Тоді впізнаю великі чоботи. Ніхто інший не вибіг би у білизні, лише Сабіна. Наздогнавши її, він хапає намисто на шиї і розриває його. На мить здається, наче вона стоїть серед синього дощу.

Наступного разу ми бачимося, коли вже майже темно, «синя година», на небі низько висить молодий місяць. Не знаю, що він робить на вулиці в такий час, вся територія безлюдна, коли він підходить до мене. Я вже й забула, який він великий, ніби не людина, звісно, він міг би завдати комусь шкоди, підняти мене і випровадити звідси, якщо би втомився говорити зі мною. Ще трохи і сонце сяде.

— Ти сама живеш?

— Ні, звичайно.

— А де ж твоя мама?

— На Чорному морі.

— І це не дивно?

— Що?

— Що ти тут сама.

— Не знаю, я не хотіла їхати з нею.

— То хто зараз тебе доглядає?

— Я сама піклуюся про себе.

Лоне думає, що вона ніколи не постаріє, якщо весь час літатиме, що у повітрі час її не дістане. Вона нічого не розуміє. Насправді, в повітрі людина старіє швидше. Величезний тиск прискорює процес розпаду, в просторі час минає швидше. Ось ангели, вони живуть швидко і згорають від світла. Валентина Терешкова виглядала старшою на двадцять років, коли повернулася з «Востока», вона виглядала так, ніби провела там десятиліття. Про все це я йому розповідаю.

— Я ніколи не літав, — каже він, і тієї ж миті чути звук літака, який прорізає над нами небо. Ці літаки, вони весь час тут літають, іноді так низько, що здається, ось-ось торкнуться даху. Наче хмари, які часом переламуються, наштовхнувшись на будівлю лікарні, а тоді сунуть собі далі, пошкоджені, з дефектом. У цьому місці все розвіюється — хмари і сім’ї, мляве небо, в якому застрягають хмари, залишаються стояти в черзі, наштовхуються одна на одну, а тоді розриваються і живуть далі напівхмарами, безбатченками, покинутими хмарами-дітьми.

Сьогодні хмари знизу виглядають золотими, він каже, що йому треба йти, хоч він щойно прийшов, а я не знаю, звідки береться моя молитва. Можливо, усі слова є молитвами. Молитвами і намистинами. У мене в кишені Сабінині намистини. Я вже знаю, що його звати Пауль і що він пробув тут уже багато років.

— Ти мені друг? — питаю, перебираючи порване намисто.

— Якщо хочеш, я буду твоїм другом.

— Можеш попросити Їма вийти до мене?

Він бере моє обличчя руками. З його рота чути приглушений запах землі й зіпсованих зубів.

— Мені час іти.

— Залишся зі мною ще трохи.

— Ти ж знаєш, мені треба повертатися.

— А потім?

— Я не такий, як твій тато. У мене важча хвороба.

— А в нього?

— Він звичайний дядько, в